— Ще б пак!
І Ревзін тихо розсміявся:
— От бачите! Проблема, так би мовити, без людей, але — література.
— А що ви думаєте про ці межі? — запитала я Ревзіна. — Є вони, чи це ніби горизонт: ідеш до нього — а він віддаляється.
Я не дочекалася відповіді. Ревзін курив і мовчав. Потім сказав:
— Ідіть… вам треба відпочити. Можливо, доведеться спускатися. Я покличу вас…
Я пройшла в свою каюту — вузеньку, незатишну дірку, яку лише з поваги до морської термінології можна було назвати каютою. Поряд з койкою, уздовж стіни, тягнулися труби повітряної і водяної систем, подушка моя впиралася в наглухо задраєний ілюмінатор. Я лежала в темряві, прислухаючись до голосів, що долинали з-за дверей. Двічі хтось пройшов повз мою каюту; мені здавалося, що увійде Ревзін і скаже щось страшне, непоправне.
Судячи з часу, Завітаєв уже минув те місце, де загинули роботи. Я марно намагалася пригадати обриси дивних світних Істот, що майнули тоді на екрані телевізора. Від напруження почали боліти скроні. Десь поряд шуміла вода, яку перекачували по трубах. У темряві миготіли примарні вогники.
Я думала про розмову з Ревзіним. Мені згадалася фраза, яку сказав Ревзін про Завітаєва: “Дідько б його взяв, адже ніхто до нього не додумався, що найбільша глибина не в океанічних западинах, а в кратерах погаслих підводних вулканів”. Ревзін узнав лише одну наукову ідею — і відразу повірив чоловікові. Повірив, не знаючи його, і ось працює, хоч багато в чому розходиться з ним і як людина — майже протилежний Завітаєву.
Ми звикли, описуючи людей, говорити про зовнішність, характер, звички, поведінку, переконання. Але для опису вченого цього вже не досить. Більше того: зовнішність, характер, звички, словом, суто людський обрис особи — все це відступає на другий план. Учений, будучи в житті нерішучим, м’яким, навіть консервативним, може сміливо висувати надреволюційні наукові ідеї. І яке там значення має для зображення вченого, гаріний він чи ні, скупий чи щедрий, любить він музику чи ні? “Скажи мені, які твої наукові ідеї, і я скажу, який ти”. Хіба це не так?..
Перервав мої роздуми Єрмаков. Він стояв у тісному коридорчику і методично стукав у відчинені двері. Я схопилася, засвітила світло. Мені здавалося, що минуло дуже багато часу: події кудись відсунулися, втратили гостроту.
— Все благополучно, Петре Миколайовичу? — спитала я.
Єрмаков зосереджено подивився на мене, поправив окуляри і коротко відповів:
— Так, усе.
В шлюзовій камері п’ятеро відважних надівали скафандри. Це відразу ж повернуло мене до дійсності.
— Будемо спускатися, — сказав Ревзін, дивлячись кудись повз мене.
— Ви можете спостерігати по телевізору, — швидко вставив Городецький.
Ревзін незадоволено гмукнув. Я зрозуміла, що до мого приходу вони посперечалися.
— Начальник експедиції дозволив мені йти разом з вами, — сказала я.
Це прозвучало твердо й переконливо, хоч я і досі не розумію, чому вирішила наполягати, — спочатку я якось не сприйняла всерйоз пропозицію Завітаєва.
— Небезпечно, розумієте… — почав Городецький.
— Надівайте комбінезон, — перебив його Ревзін, звертаючись до мене. — Нічого не трапиться. Раз уже всі йдуть… — Він підбадьорливо всміхнувся. — Ви пам’ятаєте, як треба управляти скафандром? Я поясню вам ще раз.
Є щось спільне між любов’ю і жадобою до відкриттів. Обидва почуття інколи настигають людину раптово й одразу відтісняють усе інше. Обидва почуття владно ваблять назустріч, здавалося б, непереборним труднощам, окрилюють, сповнюють силою й відвагою.