— Доведеться іти на прорив, — обізвався Самарін.
— Правильно, товаришу капітане, — підтримав його один з моряків. — Станемо в коло і…
— Не спішіть, — втрутився Завітаєв. — Ми навіть не знаємо, чим ці тварюки збираються нас узяти. Не можна лізти на них наосліп.
Натиск павуків перервав розмову. Цього разу вони насувалися суцільною стіною. Один з них наблизився до мене — я ясно побачила фіолетове мерехтіння його довгих лап і квапливо натиснула спускові гачки обох пістолетів. Вогняна завіса відігнала павуків.
— Через годину спрацює підривник, — вів далі Завітаєв. — Почнеться виверження. Воно небезпечніше, ніж ці тварюки.
Я спитала, чи не можна змінити час вибуху.
— Ні, — відповів Завітаєв. — Підривник спрацює від годинникового механізму. Спускатися вниз уже пізно.
Запанувала мовчанка.
— Стріляйте точніше, — сказав потім Ревзін. — Самозаймиста рідина в пістолетах швидко витрачається.
— Увага! — попередив Завітаєв. — Вони йдуть… Що за чорт. Що там робиться?..
Вгорі відбувалося щось незрозуміле. Примарні павуки накинулися на щось інше. Спочатку мені здалося, що це перекинутий човен. Але, придивившись, я зрозуміла, що новий ворог павуків — жива істота. Її вилискуючий у променях прожекторів чорний тулуб і справді скидався на перекинутий човен. Сплющена, майже плоска голова мала величезні щелепи. Дві пари товстих, могутніх ластів пінили воду.
— Приємне створіння, — іронічно зауважив Завітаєв. — Якщо вони зчепляться між собою…
Вони зчепилися. І тут ми побачили, чим б’ються примарні павуки. Вони не підходили впритул до свого противника. Ні. Вони кружляли навколо нього. Спочатку ми не розуміли, в чому справа. Але незабаром рухи неповороткої чорної істоти стали якимись дивними, судорожними, кінцівки ніби сіпалися.
— Вони його чимось обплутують! — вигукнув Городецький.
Так, павуки швидко обплутували свого ворога невидимими нитками. Мені здалося, що ось-ось усе буде скінчено. Тулуб чорної істоти зігнувся, ласти безладно били воду… Але, очевидно, противник павуків мав справді дивовижну силу. Він рвонувся і розірвав невидиму сіть. І відразу ж плигнув на павука, що необережно наблизився, зім’яв його, розкрив і зімкнув пащу…
Решта павуків тривожно заметалися, потім знову утворили коло. Все почалося спочатку.
— Є ідея, — сказав раптом Самарін. — Поки вони зайняті один одним, ми можемо відійти вниз. З “Дінго” скинуть глибинну бомбу, і…
— Правильно! — перебив Завітаєв. — Передавайте наказ.
Ми спускалися дуже повільно, намагаючись не привернути уваги павуків і не викликати погоні. Але сутичка вгорі була в повному розпалі, і павуки, очевидно, забули про нас. Глибиномір показував чотири з половиною кілометри, коли Завітаєв, порадившись з капітаном, наказав зупинитись. Ми сховалися в тріщинах кратера. Треба було чекати: за розрахунками Самаріна, на спуск бомби потрібно хвилин сорок.
Час від часу Єрмаков незворушно повідомляв: “Скинули дві бомби… Бомби пройшли на глибину двісті метрів… Триста… п’ятсот…” Я знала: якщо сутичка вгорі скінчиться раніше, ніж бомби досягнуть кратера, павуки можуть уціліти. В цьому разі нам доведеться іти на прорив. Але поки ми пропливемо півтораста-двісті метрів, павуки встигнуть обплутати нас своїми невидимими нитками.
Єрмаков безпристрасно відраховував: “Сімсот… Вісімсот… Тисяча…” Ми мовчали; випромінювачі гідротелефонів були спрямовані вгору — всі слухали Єрмакова. “Тисяча триста… тисяча шістьсот…” Я подивилась на годинник: ще півгодини затримки — і в Завітаєва не залишиться кисню, щоб піднятися.
— Хвилюєтесь?..
Завітаєв стояв поруч зі мною. Крізь ілюмінатори — свій і його — я бачила, як поблискували усміхнені очі. Голос був азартний, навіть веселий.
— Розумієте, виникла думка… Але ми робимо дурницю, буримо зверху. Навіщо? Там, унизу, під земною корою, могутні сили. Треба лише відкрити їм дорогу. Підштовхнути, спрямувати — хоча б випромінюванням чи сейсмічними хвилями. Свердловину найкраще бурити з-під земної кори. Парадокс, га? Як усе нове, не більше. Ви думаєте, парадокс?
Я просто нічого не розуміла. Бачила тільки, що Завітаєв знайшов якусь ідею. Він був захоплений нею і не чекав відповіді на своє запитання. Я спитала, чи вистачить у нього кисню. Він подивився на мене, на секунду замислився, потім серйозно сказав:
— Кисень? Я дихаю через раз… Заощаджую. Між іншим, ви молодець, не боїтеся. Якщо набридне писати романи, поступайте до мене в експедицію. Водолазом, га? Тепер ми тільки й почнемо по-справжньому. Така ідея… Чому вона не спала на думку раніше?..