Пізніше, коли ми розходилися з кают-компанії, я запитала лікаря:
— А ви вірите, що так буде? Ви медик і повинні…
— Ні, — перебив він, — не вірю. Але я бачу, що ви любите… його.
Він помилявся, наш лікар, і я не звинувачую його в цьому. Хіба він міг знати, що мене зв’язувало з Відкривачем зовсім інше — одного разу до болю усвідомлена любов до нашої Землі!
Минали дні, і якось рація вперше впіймала сигнал.
Він був ще слабкий, цей голос, що долинув з чорної безодні. Ми нічого не могли розібрати. Знали тільки, що хтось говорить з нами. Нестерпна мука — чути Землю і не розуміти, що саме тобі кажуть…
Зараз мені здається, що всі ці дні я не виходила з радіорубки. І, може, минуло не чотири доби, а один дуже довгий день, поки ми нарешті змогли зрозуміти далекий голос. Це була не Земля. З нами говорив “Памір”, корабель, що летів до зорі Струве-2398. Коли наш головний радіоінженер в сотий раз змінив схему дешифратора і почувся тихий, але виразний голос, ми так зраділи, що не відразу зрозуміли смисл радіограми.
Ми летіли до Землі, і вже давно для нас існували тільки Земля і наш корабель. А світ був великий, і в цьому світі до інших зірок прямували інші кораблі. “У зоряній системі Струве-2398, — йшлося у радіограмі, — безслідно зникла перша дослідницька експедиція, що прямувала до планети Аелла. Екіпаж “Паміру” — чотири чоловіки — веде на Аеллу транспортну ракету з обладнанням. Повідомлення про можливу загибель першої експедиції було одержане в дорозі. Екіпаж вирішив продовжувати політ. Аелла — грізна планета, багато в чому подібна до Електри, тому екіпаж “Паміру” просить Відкривача передати по можливості докладніші інструкції і поради…”
Я знаю напам’ять цю радіограму. Вона лежала на моєму робочому столику в довгу ніч чергування. Ми чекали Відкривача. Скільки часу йому потрібно, щоб скласти відповідь? Годину, три години, добу?.. Рація була підготовлена для передачі цієї відповіді. Капітан наказав установити цілодобове чергування.
Опівночі головіний радіоінженер вийшов з рубки. Лишившись одна, я думала про тих чотирьох невідомих мені астронавтів, які прямували до Аелли. Вони не повернули свій корабель. Четверо проти Аелли…
Адже міг Відкривач один вистояти проти Електри! Хто ці четверо?..
Мій далекий друже, тієї ночі я думала про тебе. Мені здавалося, що люди на “Памірі” такі ж, як і ти. Я дрімала, поклавши голову на столик. У напівсні я бачила рубку “Паміру” і чотирьох людей, дуже схожих на тебе. О пів на четверту по трапу піднявся Відкривач. Я почула важкі кроки і машинально поглянула на годинника. Відкривач кивнув мені й поволі попрямував до штурманського крісла.
— Радіограма? — запитала я, намагаючись відігнати сон.
Відкривач не відповів.
— Радіограма готова?
Він зняв окуляри й обернувся до мене. В його очах було щось нове, ще не бачене мною.
— Де… Земля? — дивним, урочистим голосом спитав він.
Я увімкнула оглядовий екран. Там, де перехрещувалися нитки, була чорна пляма, оточена густим розсипом фіолетових зірок. Швидкість корабля спотворила вигляд зоряного неба.
— Вона там, — тихо сказав Відкривач.
— Її не видно, — заперечила я. — Сонце буде поміт: но місяців через три, не раніше.
Відкривач похитав головою.
— Вона там…
Сон мов рукою зняло, і я зрозуміла, що заперечувати не можна. Я мовчки стояла за кріслом Відкривача і дивилася на оглядовий екран. Це тривало довго. Потім Відкривач, все ще схилившись до екрана, ледве чутно проказав:
Є голуба зоря, Джанетто,
Летять туди дванадцять літ,
Як мчати так, як лине світло.
І біла є зоря, Джанетто.
Туди летіти сорок літ,
Як мчати теж разом із світлом.
До якої ж зірки, люба,
Ми з тобою подамося -
До голубої чи до білої?
Мій друже, ти знаєш ці вірші. Це “Дитяча пісенька” Сендберга. Якось (з того часу минула вічність) ти читав їх мені там, на Землі. Але в голосі Відкривача був недитячий смуток.
І я раптом усе зрозуміла.
— Ви… вирішили? — спитала я.
Відкривач швидко надів окуляри й обернувся до мене.
— Вимкніть екран, — сказав він.
— Ви вирішили? — повторила я.
Він глянув на мене й усміхнувся:
— Так, звичайно.
— Але…
Рухом руки він зупинив мене:
— Скажіть капітанові — треба переобчислити курс. Я перейду на “Памір”.
…Нестримно мчить стрілка годинника, а я ще не сказала тобі найголовнішого.
Цієї ночі аварійні автомати мовчали. І лише на світанку почулися тривожні, виючі сигнали. За хвилину весь екіпаж був у рубці. Не пам’ятаю, здається, минуло кілька годин, поки ми відновили магнітний захист. І коли капітан відійшов од пульта керування, я передала слова Відкривача. Дивно, але капітан лишився спокійним. Він сказав: