— Добре. Йдіть. Я сам обчислю новий курс. Однак ніхто не вийшов з рубки.
— Ідіть, — повторив капітан.
Здавалося, ніхто не чув наказу.
— Добре, — сказав капітан. — Нехай буде так. Ідіть і подумайте. Якщо всі вирішать летіти до Аелли, ми полетимо. Але якшо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю. А Відкривач перейде на “Памір”.
Він поглянув на годинника й додав:
— Через п’ятдесят хвилин. Я чекатиму тут. Ідіть…
Ми попрямували до трапу, а капітан нахилився до пульта керування. Я помітила: капітан дивився туди, куди вночі поглядав Відкривач…
П’ятдесят хвилин — вони тягнулися нескінченно довго.
Я сиділа в своїй маленькій каюті і думала про Інших. На “Орлятку” одинадцять чоловік. Капітан лишився біля пульта керування. Десятеро розійшлися по каютах. “Якщо хоч один з нас захоче повернутися, ми повернемось на Землю”. Так сказав капітан. А що скажуть мої товариші? За стальною перегородкою — каюта лікаря. Старий, добрий лікар! Це був його останній рейс… Головний радіоінженер — він залишив на Землі сім’ю… Мої подруги, механіки — їх чекатимуть на Землі…
П’ятдесят хвилин — вони тяглися нескінченно довго, і лише в останні секунди час навально рвонувся вперед. Треба було йти в рубку. Але якась сила заважала мені підвестися. Може, у мене більше, ніж в інших, право повернутися на Землю? Я дублер радіоінженера. По суті, я не потрібна на кораблі. Для мене цей рейс учбовий. А там, на Землі… І я раптом почула Землю. Серед незчисленних звуків Землі я почула один — шум морського прибою. Це було так явно, що я машинально поглянула на динамік кристалофону. А шум моря лунав усе дужче й дужче. Шум морських хвиль, гул прибою і ще — сплеск човна, що похитувався на хвилях… Дивно, безмірно дивно, але в цей момент уся Земля втілилась у голосі моря, що мені примарився. Ти чув, як плещеться вода під човном, що похитується на хвилях?..
З останнім ударом годинника я встала і пішла в рубку. Піднявшись по трапу, побачила, що всі, крім мене, уже в рубці. Вони прийшли сюди давно — я це відразу зрозуміла. Ніхто, крім мене, не чекав п’ятдесяти хвилин.
— Треба йти до Аелли, — сказала я і здивувалась: настільки чужим здався мені власний голос.
— Так, — відповів капітан. — Ми розраховуємо курс. Десять чоловік стояли навколо мене. Ніхто з них не сумнівався, що я скажу “так”. Вони давно прийшли сюди — і зараз електронна машина вже перераховувала курс. Усі знали, були впевнені, що я скажу “так”…
Невимовна краса Землі, але якщо мене спитають, що найкраще на Землі, я не вагаючись скажу: “Люди”.
Мій друже!
Мій далекий друже, стрілка годинника мчить по циферблату. Я повинна сказати тобі все. Мої слова передадуть на “Памір”, а звідти — на Землю. Зараз, поки я розмовляю з тобою, твій корабель мчить десь у чорцій безодні космосу. Але, поки мої слова досягнуть Землі, ти повернешся туди і чекатимеш мене на нашому пагорку.
Мій друже, ми йдемо до Аелли. Мине кілька днів, і “Орлятко”, змінивши курс, почне віддалятися од Землі. Щогодини, щосекунди збільшуватиметься відстань між нами.
І все ж таки ми будемо ближче один до одного, ніж раніше. Що значить жалюгідна арифметика відстаней, якщо я люблю тебе!
Не знаю, що чекає нас на чужій і злобній планеті. Але хоч би як шаленіло й лютувало небо Аелли, я шукатиму в ньому твій корабель. Ти не зіб єшся з дороги, ти прийдеш, бо я люблю тебе!
Під час цього першого польоту, я поглянула в бездонні очі Всесвіту. Так, мій друже, мій далекий і близький Друже, нескінченність сильна. Порівняно з нею наша Земля — нікчемна пилинка. Але є дещо сильніше від чорного безмежжя. Це — розум і воля людей. Це — право людей стояти пліч-о-пліч. Це — прості слова, перед якими відступають простір і час: я люблю тебе!
АСТРОНАВТ
— Що зроблю я для людей?! — дужче за грім гукнув Данко. І раптом він розірвав руками собі груди, вирвав з них своє серце і високо підніс його над головою.
М. Горький
Мені доведеться коротенько пояснити, що привело мене до Центрального архіву зореплавства. Інакше буде незрозумілим те, про що я хочу розповісти.
Я — бортовий лікар, брала участь у трьох зоряних експедиціях. Моя медична спеціальність — психіатрія. Астропсихіатрія, як тепер кажуть. Проблема, якою я займаюся, виникла давно, в сімдесятих роках ХХ століття. У ті часи політ із Землі на Марс тривав понад рік, на Меркурій — близько двох років. Двигуни працювали тільки під час зльоту й посадки. Астрономічні спостереження з ракет не провадилися — для цього існували обсерваторії на штучних супутниках. Що ж робив екіпаж протягом багатьох місяців польоту? У перших рейсах — майже нічого. Вимушене неробство призводило до розладу нервової системи, занепаду сил, захворювання. Читання і радіопередачі не могли замінити того, чого не вистачало першим астронавтам. Потрібна була праця, до того ж праця творча, до якої звикли ці люди. І ось тоді було запропоновано комплектувати екіпаж людьми, схильними чимось захоплюватися. Чим саме вони захоплюються — байдуже, аби тільки вони були зайняті в польоті. Так з’явилися пілоти — пристрасні математики. З’явилися штурмани, які вивчали стародавні рукописи, інженери, які весь свій вільний час віддавали поезії…