Минула вічність, поки ця запона почала рідшати, — спочатку повільно, потім швидше й швидше. І тоді майже з відчутною ясністю Лариса зрозуміла, що її кличуть. Поклик був неспокійний, схвильований. Коли б його можна було передати словами, він пролунав би відчайдушним криком: “Де ви?.. Що з вами?.. Ви чуєте мене?..” Лариса відповіла: “Чую”. Вона не промовила цього слова, а тільки подумала. Але випромінювання зет-ритму в ту ж мить рвонулося з щогли “Сміливого”. Та людина, на березі, зрозуміла. У неї виникла радісна, трохи плутана думка, і Лариса її схопила.
Цей момент був вирішальним. Зет-ритми випромінювань збіглися, зв’язавши мислення двох людей. Тепер діяв закон зворотного зв’язку: випромінювання взаємно настроювали обидва мозки, примушуючи їх працювати в єдиному ритмі. Думка, ясно сприйнята, викликала зорову уяву. Лариса побачила, хоча й дуже невиразно, трьох людей, які нерухомо стояли перед тим, хто там, на березі, сидів у кріслі.
Вона відкрила очі — тепер це вже не відвертало уваги — і присунула карту з червоним кружечком, що ного намалював капітан. Важкий удар хвиль нахилив корабель, крісло почало падати. Лариса інстинктивно вхопилася за важельок шукача. І в ту ж мить у свідомість владно ввірвався сторонній зет-ритм. Він був надзвичайно сильний, цей потік думок, що невідомо звідки взявся. Він приковував увагу. Але зрозуміти його Лариса не могла. Невідома думка мала якийсь особливий лад, викликала якісь сумбурні, до невпізнання перекручені уявлення.
Машинально Лариса пересунула важельок шукача. Кристалічна антена на щоглі “Сміливого” здригнулась, піднялася вгору, до зірок, що тьмяно світили крізь штормове небо. Сторонній зет-ритм став напруженішим. Він з силою вгвинчувався в свідомість. І все-таки залишався незрозумілим. Було так, наче хтось говорив незнайомою, на диво швидкою мовою. І ще — Лариса це усвідомлювала — чужий зет-ритм одночасно приносив безліч співзвучних, чимось зв’язаних, але різних думок. Він відрізнявся од звичного ритму людського мислення подібно до того, як гра великого оркестру відрізняється од звуків одного Інструмента.
Сильний, наполегливий зет-ритм уперто стукав у свідомість. Спочатку це викликало вихор кольорових вражень. Потім усі кольори зникли і лишився один — фіолетовий, надзвичайно багатий на відтінки від світло-бузкового до синяво-чорного. Таємничий зет-ритм, що лився із зоряного неба, сколихнувся, і крізь розірвану фіолетову завісу проступило невиразне видіння. Його ледве можна було розрізнити, бо мозок насилу відкликався на невластивий йому, чужий зет-ритм. Видіння дробилося, викривлялось, часом зовсім зникало, затягнуте фіолетовим серпанком.
Лариса швидше вгадала, ніж побачила контури дивного дерева. Стовбур його звивався, мов спіраль, що звужувалась угорі. Довге, вузьке листя мало невловиме забарвлення, що весь час змінювалось. Воно здавалося то синім, майже фіолетовим, то рудим, вогняно-червоним. Раптом, від поштовху зет-ритму, контури дерева роздвоїлися, розпливлись. І Лариса догадалась: їх багато, таких дерев. Невиразне видіння прояснилося, наче хтось забрав димчасте скло, що стояло перед очима.
Лариса зрозуміла (і, зрозумівши, відразу ж побачила), що поряд з дивними спіральними деревами стоять величезні круглі споруди. Фіолетова запона швидко наповзала на них. Лишився тільки яскравий зелено-жовтий диск, що рухався над невиразними контурами. І ще: обганяючи його, мчали інші, зовсім малесенькі диски — оранжевий, два червоних, голубий.
Зоряний зет-ритм судорожними поштовхами — до болю, до запаморочення — бив у мозок. Фіолетова стіна швидко стерла видіння. Потім хаос кольорових спалахів приглушив зет-ритм.
Лариса міцно стиснула важельок шукача. Антена металася, нащупуючи зет-ритм, що прийшов з космосу.
— …Ларисо Павлівно! — Капітан трусив її за плече.
Вона розплющила очі. Побачила обличчя капітана — змарніле, сіре. Капітан щось говорив. Вона зірвала шолом.
— Візьміть рятувальну куртку. — Капітан поклав їй на коліна брезентовий пакунок. — Вас одведуть до шлюпки.
Вона зрозуміла не відразу — наче крізь сон. Сказала, здивовано прислухаючись до своїх слів (голос здавався чужим):
— Я передам на базу… До нас прийде допомога… Капітан нетерпляче перервав:
— Не треба, ми встановили зв’язок. Але вам доведеться пройти… ближче до шлюпки. На всякий випадок.
Вона махнула рукою, протестуючи.
— Ні, я не можу. Прошу вас… зараз не можна тонути.
Капітан нахилив голову, сердито засопів. Подумав: “Витягти силоміць?..”
Лариса подивилася в ілюмінатор. За чорним склом завивав, гримів шторм.