А тепер про справу. До тебе прийде Лариса Павлівна Смоліна. Якщо у тебе вистачить терпіння вислухати цю дівчину, ти дізнаєшся про щось дуже цікаве. У неї немає ніяких доказів, але я вірю, розумієш, вірю їй. На жаль, пряме начальство Смоліної ставиться до відкриття інакше.
Смоліна біолог, працює в Інституті мозку. Не беруся судити про її ерудицію, але, пам’ятаю, років п’ятнадцять тому сталася з нею така історія. У якійсь старій книжці про експедицію Сєдова вона прочитала, що легковажне щеня, з цікавості лизнувши трап, примерзло до металу. Цей епізод справив на дівчину величезне враження. Вона вирішила зробити експеримент. Уночі вийшла в двір (було градусів тридцять морозу) і лизнула висячий замок на сараї… Звичайно, язик моментально примерз. Дівчина опинилася в жахливому становищі… Зверни увагу, вона не покликала на допомогу. Саме тому сусіди розбудили мене: вони не могли знайти йод, а з кінчика язика капала кров.
Отаке, мій друже і президенте. Ти ж розумієш, з такого дівчиська повинен був вийти справжній дослідник.
Я знаю тебе. Твій крижаний спокій і коректна іронія можуть збентежити і більш досвідченого вченого. Будь, терплячий.
Мало не забув. Посилаю тобі запис першої частини: “Зоряної симфонії”. Послухай, полай”.
Шорін відклав листа. Пройшовся по кабінету, по-скрібуючи борідку і стиха промовляючи: “Смоліна… Смоліна…” Прізвище було йому знайоме. Натренована, звикла до дисципліни пам’ять швидко перебирала події, зустрічі, імена. Він вернувся до столу, дістав з шухляди старий номер журналу “Питання космології”. Відшукав статтю “Академік Шорін неправий”. Під статею-набраний курсивом підпис: “Л. Смоліна, кандидат біологічних наук”.
Ситуація складалася забавна. Шорін присунув крісло, закурив. Уважно прочитав підкреслене червоним олівцем:
“Академік Шорін вважає, що навіть фотонні ракети не зможуть досягти віддалених зоряних систем. За розрахунками Шоріна, затрати енергії на такі польоти настільки великі, що в тисячі разів перевищують запаси енергії, яку людство виробляє за рік. Ці розрахунки не викликають сумніву. Але не можна погодитися з іншим. Шорін забуває, що можуть бути відкриті принципово нові засоби зв’язку і сполучення в космосі.
Помилка, яку допускає академік Шорін, досить характерна. Думаючи про техніку майбутнього, ми схильні бачити кількісний розвиток уже існуючих машин та механізмів і часто забуваємо вносити поправку на те нове, невідоме, що ще не відкрито. А без цієї поправки, без поправки на ікс, не можна правильно судити про техніку завтрашнього дня.
Уявіть собі, що в перші роки існування телеграфу спеціалістів спитали: “Чи можна налагодити зв’язок між материками?” Вони відповіли б: “Ні, не можна. В океані великі глибини, неможливо ставити стовпи”. І справді, в дальшому ніхто не ставив стовпів в океані; це і тепер неможливо. Але проблема вирішена інакше: збудували підводний кабель, а потім винайшли радіо… Немає сумніву, що так само буде розв’язана і проблема сполучень між зоряними системами. Буде відкрито чи винайдено щось принципово нове. Нам не доведеться ставити стовпи в океані…”
Шорін замислено попихкував цигаркою. Аргументація СмолІної його не переконала. Він раптом згадав історію з примерзлим язиком. Усміхнувся. Розмашисто записав у блокнот: “Лариса Павлівна Смолїна” — і двічі підкреслив.
…Смоліна не прийшла. Сторінка блокнота з її прізвищем вкрилася багатьма записами. Море справ, великих і малих, але завжди невідкладних, захлеснуло Шоріна. Він багато що хотів змінити в роботі Інститутів академії. Доводилося вивчати звіти, переглядати плани досліджень, вислуховувати доповіді, вирішувати незчисленні, іноді зовсім несподівані питання.
Шорін умів працювати. Він мав рідкісний дар одразу ж визначати масштаб справи, моментально відокремлювати головне від другорядного, легко розбиратися в найзаплутаніших проблемах. Він не боявся відповідальності, сміливо говорив “так”, коли треба було сказати “так”, прямо відповідав “ні”, якщо це було потрібно. Шорін безпомилково оцінював людей — після короткої розмови, після прочитаної статті. Це допомагало йому впевнено висувати молодих, самобутніх, талановитих дослідників.
Робочий день Шоріна починався о шостій ранку і закінчувався після півночі. Вірний своєму принципу, Шорін працював за твердим планом: послідовно, швидко, але не поспішаючи вирішував першочергові завдання, підбирав матеріал для нових перебудов, і головне— шукав людей. Він вірив у людей сміливих, таких, що шукають, хай навіть іноді помиляються, але безкорисливих, повністю відданих науці. І він умів знаходити таких людей.