“Дінго” занурився на глибину півтораста метрів. Урагану тут майже не відчувалося. Тільки тепер я зрозуміла, чому Завітаєв провадить основні роботи з невеличкого і тісного підводного човна, а не з лайнера “Іркутськ”, головної бази експедиції. А втім, треба мати міцні нерви, щоб працювати, не звертаючи уваги на зловісну тишу, що порушується тільки шипінням повітря у трубах, переривчастим гулом двигунів, неголосними і тому особливо напруженими командами.
В шлюзовій камері готувалися до спуску двох ще вцілілих роботів-водолазів. Я не сумнівалася, що вони загинуть, як і шість попередніх. Але мене ніхто не питав.
Я протиснулась у носовий відсік, що правив нам за кают-компанію. За вузьким металевим столом сидів Ревзін. Напередодні ми домовилися, що я прочитаю йому ще кілька розділів з рукопису роману.
Я добре знала, що роман цей ніколи не буде дописаний. Після зустрічі з Завітаєвим багато що змінилося. Я вже сумнівалась в існуванні Атлантиди. Завітаєв все ж таки зумів прищепити мені свої ідеї. Але справа була не в романі. Просто Ревзін умів слухати. Це велике мистецтво. В усякому разі, з погляду письменника.
Широкоплечий, важкий, на перший погляд, малорухливий, Ревзін діставав з просторої кишені комбінезона великий жовтий шкіряний портсигар, розкладав на столі тютюнове листя (йому прислали його звідкись з-під Полтави), згортав у трубки й не поспішаючи різав своїм гострим, мов бритва, водолазним ножем. При цьому він уважно слухав мене і — я примітила, — коли йому подобалось, відсував покришений тютюн, тихенько постукував колодочкою ножя об стіл. Якщо ж, на його думку, щось було не так, він морщив широке обличчя, щулив вузенькі з хитринкою очі, пригладжував ріденьке, коротко підстрижене сиве волосся.
Ревзін був майже вдвічі старший за мене. Він дуже скидався на старого служаку-боцмана. В ньому було все, що в таких випадках показують на кіноекранах: масивна, вайлувата фігура, пудові кулаки, квадратне підборіддя, неквапливі рухи. Але очі відразу зводили нанівець це враження. Хитруваті, навіть лукаві, весело й ласкаво усміхнені, розумні очі, що бачили по той бік слів, ці очі видавали справжнього Ревзіна — дуже талановитого інженера, людину розумну, трохи старомодної, але витонченої культури.
Ревзін чекав мене. На столі сохло розкладене тютюнове листя. Треба сказати, що Ревзін курив нечасто— двічі, може тричі на день. Але возитися з тютюном і люлькою любив.
— Завітаєв споряджає роботів? — спитав Ревзін Вислухавши відповідь, скривився. Дістав ножа, довго розглядав лезо, потім сказав: — Пропадуть…
Я теж вважала, що роботи загинуть. Але мене цікавила думка спеціаліста.
— Чому пропадуть, Павле Даниловичу? — спитала я.
Ревзін знизав плечима.
— Автоматика!
Це прозвучало не дуже схвально.
— Ну так що?
— А те, що роботи керуються ультразвуковим променем. Коли вони глибоко залазять у кратер вулкана… уявляєте, що відбувається? Промінь упирається в скелю, керування порушується.
— Але роботи мають і незалежне, кібернетичне керування.
Ревзін махнув рукою.
— Вся ця кібернетична музика працює, кінець кінцем, за програмою, яку складає людина. А людина майже нічого не знає про великі глибини. Тому й машина погано “мислить”. Якщо, скажімо, — він усміхнувся, — якщо з’явиться морський змій…
— А ви вірите?
— Я водолаз!
Судячи з Інтонації, він вірив. Ми помовчали.
— Гаразд, — сказав Ревзін. — Давайте почитаємо. Я відкрила рукопис.
Ці розділи були написані майже два роки тому. Тоді точилася дискусія про місцезнаходження затонулого острова. Більшість учених вважала, що Атлантида знаходилася за Гібралтарською протокою, в Атлантичному океані. За іншою гіпотезою Атлантида була розташована в східній частині Середземного моря. Цю версію вперше висунув усередині минулого століття російський вчений Норов, який помітив, що в творах грецьких і римських авторів поняття “Атлант”, “Атлантія” пов’язуються саме з східною частиною Середземного моря. Порпаючись у матеріалах, що мали хоч якесь відношення до Атлантиди, я звернула увагу на одну деталь, яка свідчила на користь Норова і його послідовників. Атланти, якщо вірити розказаній Платоном легенді, збиралися завоювати Грецію і Єгипет. Для острова, розташованого у східній частині Середземного моря, обидві ці країни сусідні, тому така війна цілком імовірна. Якщо ж Атлантида була розташована за Гібралтаром, то навряд чи можна допустити, що атланти почали війну з Грецією, перед тим не завоювавши Іспанію, Італію, північно-західне узбережжя Африки. Однак і в цьому випадку загибель самої Атлантиди ще не означала загибелі держави атлантів. Коли б, наприклад, Македонія загинула в той час, як Александр Македонський дійшов до кордонів Індії, то чи призвело б це до загибелі створеної ним імперії? Звичайно, ні. Саме так не могла безслідно зникнути й держава атлантів, коли б її воїни пройшли від Гібралтара до Греції. Тому логічніше припустити, що Атлантида була порівняно невеликим островом, розташованим ближче до берегів Греції і Єгипту. Можливо, сучасний Кріт — частина затонулої колись Атлантиди,