З виразу очей Дмитра Івановича можна було здогадатися, що він оцінив Касин жарт.
Груди Правдослави схвильовано піднімалися, вона побуряковіла, адже було зачеплено її національну гордість:
— У нашому роду ніколи не було жидів... — ображено сказала вона. — Бігме, не було!
— Не знаю! — невинно стенула плечима Кася. — Там є такий запис: «Рудий Мошко Калапуцький зі Стримбора...»
Пенелопа щипала себе за м'яке місце, аби не пирснути.
— Ну досить! — запротестувала пані Правдослава і поспішила перевести розмову на іншу тему. — Пан Дмитро каже, що «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.» приносить йому просто фізичне задоволення...
«І не тільки йому», — подумала Пенелопа.
— У ній є такий неповторний запах! — натхненно вела вона. — Це запах нашої історії!
«...І нашого кохання...», — додала Пенелопа.
— ...Історії, яка нас вчить, хвилює, збуджує і навіть ґвалтує! Саме так висловився Дмитро Іванович.
Одіссей на знак схвалення похитав головою. Пані Правдослава заплющила очі й прошепотіла:
— Який точний образ!
«Абсолютно згодна з вами, мамо!» — подумки сказала Пенелопа.
— Пан Дмитро ділився зі мною, що коли він розгортає «Актову книгу Львова ХVІІ ст...».
«...тобто мене...» — подумки прокоментувала Пенелопа.
— ...нахиляється до неї, вдихає її запах, його охоплює дивовижне хвилювання...
Пані Правдослава аж примружила очі, неначе це стосувалося її особисто.
— ...він її пестить руками, і вона віддається йому...
Пані Правдослава на мить завмерла в стані незрозумілого збудження:
— Яка метафора!
«Якби ж то була просто метафора!» — з гіркотою сказала про себе Пенелопа.
Несподівано пані Правдославу осяйнув блискавичний здогад:
— А невже ви не зустрічалися в архіві?
Подруги перезирнулися і заперечно захитали головами, мовляв, «уперше бачимо!»
Пані Правдослава була задоволена відповіддю. Вона з материнською (чи не з материнською?) любов'ю поглянула на Одіссея, потім на його тарілку...
— Йой! — перелякано вигукнула вона так, що всі за столом також здригнулися. — Вам не смакує, пане професоре?
І вона заметушилася, підкладаючи в його тарілку «салатки».
«Так, він дійсно професор своєї справи!» — ядуче прокоментувала Пенелопа.
— Ясику, синку, ходімо на кухню по голубці!
Коли мати з сином вийшли з кімнати, за столом запанувала мовчанка.
— Ну? І що ти собі думаєш, героє давньогрецької міфології? — нарешті озвалася Пенелопа і подивилася спідлоба на Одіссея.
— Я? Я оце думаю попросити в пані Правдослави твоєї руки!..
Пенелопа почервоніла. На неї з цікавістю подивилися дві пари дитячих оченяток.
У кімнату заплили ненависні Пенелопі самбірські голубці — без м'яса і варені у воді. До них пані Правдослава додавала грибної підливи, особливістю якої було багато крохмальної води і мало грибів. Під час урочистого поїдання священної галицької страви — голубців — несподівано озвався дзвінкий голосочок Мартусі:
— Бабцю, а дядько сказав, поки тебе не було, що він хоче попросити в тебе мамину руку!
За столом запанувала гробова тиша.
— Дитинко, — погладив її по голові Дмитро Іванович. — Ти мене неправильно зрозуміла. Я хотів був попросити подивитися на руку твоєї мамусі, бо мене зацікавив її перстеник!
Усі звернули погляд на Пенелопину руку. У неї на пальці палав перстень — подарунок Одіссея, а внутрішній напис «Чекай мене завжди» просто пропікав їй шкіру.
— А це що таке? — поцікавилася пані Правдослава. — Ану зніми, я роздивлюся!
— Він не знімається, — пробурмотіла Пенелопа ніяково.
— А звідки він у тебе?
— Купила собі на день народження.
— Сама?
— Так, сама. Ваш син ніколи мені нічого не дарує.
Пані Правдослава хотіла була прочитати довгу лекцію про те, як пощастило Пенелопі з чоловіком, однак вирішила перенести її на більш слушний час.
Щоб розрядити ситуацію, вона голосом масовика-витівника запропонувала:
— Ясику, синку, зіграй нам на бандурі!
Ясик з понурою головою вийшов з вітальні і за деякий час повернувся з інструментом.
— Взя-а-ав би я-а-а бандуру-у-у та й заграв, що зна-а-а-ав! — завібрував Ясик.
«Через ту бандуру імпотентом став!» — закінчила музичну фразу подумки Пенелопа.
Кася, знаючи нову версію пісні, старанно стримувала конвульсії сміху. Їй це вдавалося.
Дмитро Іванович слухав щемливу пісню, тримаючи в своїх долонях руку Правдослави Іванівни.
— Що б ви ще хотіли почути, Дмитре Івановичу? — з почуттям спитала вона.
— Щось на слова Івана Франка. Це мій улюблений поет!