— І мій також, — підтримала його уподобання Правдослава Іванівна.
Вона хотіла була ще щось додати, проте Дмитро Іванович продовжив свою думку:
— Знаєте, я дуже полюбляю прийти до Івана Яковича на розмову в університетський парк...
Пенелопа з Касею перезирнулися і відвели погляди одна від одної, щоб не видати себе. Правдослава Іванівна співчутливо кивала головою.
Ясик заспівав «Як почуєш вночі край свойого вікна...».
Пенелопа згадала своє з Касею нічне чергування під вікном після появи напису на сусідському паркані і знову усміхнулася. Подивившись на Касю, вона вжахнулася. У тої очі були повні сліз. «Що за примара?» — похолола Пенелопа. Однак це була не примара, бо сльоза по-справжньому викотилася з Касиного ока.
Пенелопа перевела погляд на Ясика. Він співав дуже жалібно. «Може, я чогось не розумію? — розмірковувала Пенелопа. — Може, Ясик і справді — талант, який я не розгледіла за брудною піжамою і нужденним побутом? Може, і справді Кася мала рацію, що ми з Ясиком — з різних наборів пазлів?»
Коли він скінчив пісню, Дмитро Іванович зааплодував, його радісно підтримала Кася і, звичайно, Правдослава Іванівна.
— Ти чого? — пошепки спитала подругу Пенелопа.
— Він такий милий. — почула вона у відповідь.
Ясик виконував нові й нові пісні зі свого репертуару, і з кожною піснею аплодисменти ставали палкішими і палкішими...
— Піду зготую кавусю! — нарешті піднялася з місця пані Правдослава, а коли повернулася з пахучим кавником і власноруч спеченими «пляцками» — галицькими перекладанцями — її охопив романтичний настрій.
— Дмитре Івановичу, а ви одружений? — кокетливо спитала вона.
— Вже ні! — відповів той.
Пенелопині брови звелися вгору від несподіванки.
— А які жінки вам подобаються?
— Я шукаю собі жінку із золотавим волоссям, веснянками на білому тілі, сумними сірими очима і покірною пристрастю. Я хочу розкрити цю жінку, як весняне сонце відкриває бруньку, і випустити назовні її притлумлену пристрасть...
Одіссей поглянув на Пенелопу впритул. Ясик уловив цей погляд. Здається, він усе зрозумів.
Пані Правдослава постелила Дмитрові Івановичу у вітальні, однак дуже довго не випускала його зі своєї кімнати.
Кася лежала на ліжку і дивилася в стелю. Пенелопа робила те саме.
— Все! — підхопилася Кася з місця. — Я так більше не можу! Йому там так самотньо!
— Кому, Одіссеєві?
— Та що ти зі своїм Одіссеєм причепилася!
— То кому ж іще? Місьові?
— У тебе зрушення на рівні логіки. І не в кращий бік.
Несподівано Пенелопу ошпарив здогад:
— Ясик?
— Так, уяви собі — Ясик!
— Ти серйозно?
— Певно.
— Точно, не жартуєш?
— Точно!
Пенелопа замислилася: може, Ясикові якраз і потрібна коханка-«мама», яка шмагатиме його по дупі ременем і приказуватиме: «Ти, нездалий хлопчисько, марш у кут!»
— Касю! — жалібним голосом попросила Пенелопа.
— Ну що таке?
— А ти не образишся, якщо я тебе щось попрошу?
— Не знаю, а що?
— Спокуси Ясика!
Кася у відповідь мовчала. Пенелопа зрозуміла, що та давно про це думала, проте боялася зізнатися подрузі.
— Йому і дійсно так самотньо! — підливала масла у вогонь Пенелопа.
Кася підхопилася з ліжка і, ніжно поцілувавши Пенелопу в губи, рішуче побажала собі:
— Ну що ж, удачі!
Пенелопа неначе звільнилася від страшного тягаря. Докори сумління, які то явно, то приховано мучили її, нарешті стихли. Вона знайшла виправдання своїй поведінці: їхня з Ясиком біда, що вони обоє були нерозкритими бруньками, вони обидвоє — пасивні партнери. Внутрішньо вона жаліла свого чоловіка, оскільки він не винен був у тому, що таким народився. Така його природа, таке його виховання. Не можна ламати людину, треба її сприймати такою, якою вона є. Пенелопа збагнула: якою ж вона була часом жорстокою до нього! Ясика треба любити таким, який він є. Але бажано — на відстані...
До кімнати навшпиньки зайшов Одіссей і завмер на порозі. Пенелопа прислухалася до мирного сопіння своїх дітей.
Він наблизився до неї і в темноті намацав її. Одіссей стягнув ковдру і ніжно поцілував пальчики Пенелопиної ноги. Цілував їй одну ногу, ніжно пестив рукою другу і повільно просувався губами вище й вище, підняв їй нічну сорочку і почав гратися язиком з її черепашкою.
— Як я скучив за твоїм смаком, — прошепотів він пристрасно. — Смаком рожевого лотоса, як сказано в Кама-Сутрі...
Пенелопа легенько застогнала.
Він стиснув руками половинки її попи і розсунув їх. Вона лежала перед ним, як розгорнута книга («як «Актова книга міста Львова ХVІІ ст.», — подумала Пенелопа) і з трепетом прислухалася до себе...