— Моє серце розбите, — трагічним голосом сказав колишній артист. — Я зраджений. Мій Бонді, якого я вирвав з рук малих бешкетників, коли хотіли нещасного втопити, мій Бонді, якого стільки років леліяв, наостанок мене зрадив…
Від душевного болю шия його почервоніла, набрякла, а жовто-ядучий метелик на комірі ніби побляк і, наче в пастці, опустив зів’ялі крила. Собака покірно стояв за кілька кроків перед хазяїном і вибачливо скавулів.
— Ти невдячний, Бонді. Ти забув людську доброту, мою ласку до тебе. За шмат ковбаси погнався чужому за грибом, — з гіркотою вичитував чоловік і ніяк не міг отямитися.
— Господи, віддам я гриб, зовсім й не потрібен він мені! — Михайло радо простягнув підосичник.
— Ні; молодий чоловіче, — сумно похитав головою колишній цирковий артист, — коли бажаєте, радо віддав би усі свої гриби. Тут справа далеко глибша… Вам не зрозуміти моєї одинокої душі і розбитого серця…
— Ну пожартував я, — почав нервово виправдовуватись Михайло. — Згадав, як у дитинстві гіпнотизував різних тварин… Ось і напоумило мене й зараз. Вирішив спробувати. Ви ж, як цирковий артист, повинні це зрозуміти. Нічого страшного не сталося… Я думаю, це аж ніяк не завадить вам з собакою залишитись і надалі вірними приятелями.
— У нас, циркачів, молодий чоловіче, побутує така приказка: «Ніколи не вір тому коневі, який спіткнувся під тобою», — сказав глухо чоловік, піднявшись знесилено із землі. — А мій Бонді… мій колись такий вірний Бонді… Ех, нічого ви не зрозумієте.
— Ну вибачте, я вас дуже прошу, вибачте…
— Та про що говорити, — безнадійно махнув рукою чоловік, зібрав пожитки й охлялою ходою поплівся униз. За ним, жалібно скімлячи, поволікся собака.
Під обіднє сонце кошарка Голуба вже аж сміється, викладена підберезовиками, червоноголовцями, ліщаниками, моховичками — це все, звичайно, на споді, а зверху, на почесному місці, чинно пишаються мудроголові біляки. Гріючись тихенькою радістю, Михайло у рожевій уяві бачить себе уже на вулицях міста, чує захоплені вигуки зустрічних, ловить їх заздрісні погляди — і солодко, щемно стає на душі. Йдучи ледь помітною стежкою краєчком стрімкого звору, Голуб мимоволі глянув униз, і серце ледь не скрикнуло: під ногами двох сплетених у братських обіймах буків зухвало дивиться уверх самовпевнений білячище.
«Ах ти, нахаба, золотенький, гордуєш нами, а ми тебе зараз під корінь, під корінець, золотенький, і в корзинку, ти у нас будеш за царя», — мурличе про себе Голуб, і спускається вниз.
І тут ляснула під ногами мокра гілка, Михайло посковзнувся і полетів сторчма… Корзина світло-жовтим колосом — в один бік, Михайло ведмедем — у другий. І вкляк перед вищербленим пнем, до всього добряче вдарившись наостанок у підборіддя… О великий боже! Де справедливість, де око твоє недремне?! Від стежини до самого дна звору різнобарвним шлейфом тягнулися покалічені гриби. Крехтячи, йойкаючи, Михайло піднявся і, бубнячи щось дуже колоритне, проте не вельми бажане для слуху людського, підняв зовсім порожню кошарку і почав визбирувати своє побите військо — безногі підберезовики, безголові червоноголовці, безвухі моховички, пошматовані біляки… Все це годилося більше не для захоплення зустрічних, а для щирого сміху. Все ж, відібравши чудом уцілілі гриби, Михайло якось прикрив сором у кошарці і, тяжко вражений горем, уже не роззирався довкола, як корова у вівсі, а стрімко піднявся знову наверх.
До автобуса зосталось більше години. Іншим разом Голуб до останньої хвилини чигав би кущами, галявинами, але зараз, вражений таким нещастям, підійшов до височезної ялини — одна самотньо журилася на хребті, — поставив на землю кошик, скинув куртку, чоботи і в’яло приліг, обіпершись об дерево. Було по-обідньому тихо, сонячно, парко. Схилами навколишніх гір неохоче бігали, вже, певне, відполуднувавши, ситі вітри, і березові ліси, здавалося, знімались із насиджених місць, щоб політати собі по крутосхилах. Від вранішніх вільшанських хмар у небі не зосталося й сліду — тільки ледь видима, немов збита пилюка на даленіючій дорозі, сивувато-голуба юга стелилась над головою. Проте на південних овидах припараджувалися на дощ молоденькі хмарки. Дощу і насправді зараз було б вельми потрібно. Пішов би понадвечір — густий, теплий — і хай цілу ніч не спить… Промочив би до кісток землю, розм’якли б, подобрішали матері-грибниці, і через два дні привели б на світ цілі юрби дітей-грибенят… І вже не тих різнополих, біднуватих — літніх, а здорових, міцних осінніх дітей, що народжуються від останньої любові довірливої землі, теплого дощу і мудрого сонця. В цей час далеко у горах загуркотів поїзд. Від запахів прив’ялої трави, лісного духу, від кольорів старіючого листя повітря було густим, в’язким, і звуки поїзда відбивались-глушились у навколишньому просторі, як у ваті… Але потяг настирливо пробивався крізь тунелі осені, і чимдалі ставав чутнішим, весь час вбиваючи в голову рейкам чиїсь дуже знайомі слова.