Стьопка великодушно усміхнувся, потім, щось згадавши, одразу посмутнів, а невдовзі заплакав.
— Ти розумієш, апельсиновий, — весь у сльозах обернувся до Чедрика, — він мені пише: «Братан Стьопка! З легенями у мене хандра. Коли можеш, борсучого жиру дістань». А я, мандариновий, беру рушницю — і в ліс. Господи, — звів руки, — скільки я фауни і флори знищив заради нього — через мене, певне, новий том Червоної книги завели. А він!..
— Не він, а жона його, — підправив Чедрик.
На цьому знову почаркувалися за упокій фауни і флори, загиблої від немилосердної руки Стьопки.
— У мене, до речі, був подібний випадок, — почав розраювати Стьопку Чедрик. — Приїхав брат Петро. Звісна річ, запросив до ресторану. Ну, й загули там до півночі. Приходимо додому, а моя Кароліна не відчиняє дворі. «Ідіть туди, де валандалися досі!» — кричить. Я культурно, ввічливо так пояснив, що не маємо такої змоги, бо ресторани уже зачинені, а ось вранці обов’язково скористаємось її слушною порадою. Кароліна ще більший гвалт підняла. Я ж знову до неї, по-інтелігентному… Але, бачу, не доходить. Тоді з Петром як розігналися — двері, як пробка шампанського, вискочили. І як схоплю Кароліну за волосся. «Ти, — кажу, — медузо Горгоно, перед моїм братом двері зачиняти?» Далі як розмахнувся…
Тут Чедрик зігнувся, стиснув кулак, заплющив очі й щосили махнув рукою. Але, видно, не розрахував — різко подавшись вперед, як вліпить п’ястуком Фаркашові межи очі, — тому лиш з-під носа бризнуло. Це сталося так несподівано, що ніхто не встиг оком змигнути. Із застиглими дурнуватими посмішками дружки втупилися один в одного. Фаркаш, витрушуючи з голови різнобарвні кола, помалу прийшов до тями і, на превеликий подив, весело запитав:
— І що, куме, далі?
— Ось так хвицьнув її межи очі, — відповів тихенько ошелешений Чедрик.
— Ну, пре-е-еппання би вам, якщо справді так страшно луснули Кароліну, то прощаю вам. Із великої радості за вас. За вашу залізну волю і безстрашне серце!
— А що?! — вмить підстрибнув півником великодушно прощений Чедрик. — Я! Я!!! Я!!!
І це «я!», відбиваючись від стелі і стін, мов м’ячик, радісно й гордо застрибало по кімнаті.
— Я ще й не так знаю її прикрутити. Тільки гаркну: «Кароліно! Ти знаєш, хто твій чоловік?!» А вона вже зразу на задні лапки і, як песик, покірно переді мною.
— Перебачте, куме, що вас перебиваю, лиш не забудьте собі бесіду, — спохватився Фаркаш і аж підскочив. — Я теж завжди своїй Насті кажу, коли мене виведе із себе: «Ти, мегеро, не знаєш мені честі. Я простий чоловік, дітваком вівці пас, доріс своїм розумом до начальника. Простим селянським розумом!» — постукав себе по чолу.
— Дайте тим вівцям уже спочити! — роздратовано буркнув Чедрик.
— А що, куме, неправду кажу?
Фаркаш справді не лукавив, душею не кривив. У дитинстві йому кілька разів замість батька довелось пасти худобину. І тепер ті, давно минулі часи він згадував як найяскравіші сторінки, вписані золотими літерами у книгу своїх героїчних і трудових звитяг. Не минало жодної урочистої події, аби Фаркаш не притяг за святковий стіл овечок із дитинства. Варто було ближньому десь на дружній вечірці або на весіллі, хрестинах, дні народження сказати добре слово на адресу Юрія Васильовича, як той одразу згадував свою непомірно тяжку чабанську герлигу, милих овечок, які, немов зорі-дороговкази, вивели його у люди.
Однак дружки не завважили на глибинні витоки Фаркашевої біографії, а випили за мужність і непохитний характер Чедрика.
«Бути біді», — подумав Голуб, глянувши на Миколу. Після кожної чарки очі Чедрика все нижче опускалися з-під окулярів на ніс. До слова, ця метаморфоза завжди ставалася з Чедриком, як тільки добряче п’янів: очі з нормального стану починали заокруглюватись, опускатись і, наче під неймовірним тягарем, зависали на носі. В подібному настрої від Миколи можна було чекати що завгодно.
— Аби-м здох, куме, чуєте, аби-м здох, як ся мені любите. Дайте, най вас поцілую, — кинувся з обіймами до Чедрика Фаркаш.
— Стоп, стоп, стоп! — підняв застережливо руки Микола. — Стоп! Ви, мудрагелю, пождіть здихати. Спершу верніть мені сто рублів, знаєте які, а потім, чорт з вами, відкидуйте ноги на здоров’я. На вінок вам із задоволенням подарую.
Фаркаш, почувши про гроші, одразу вгамував гарячу любов, якось обм’як.
— Ви, куме, з тими грошима завжди, як дощ на сухе сіно, — завертів нервово шиєю й потягся, було, до кишені, але видно, передумав. — Коли вас не бачу, пре-е-епання би їм, грошам, завжди водяться, а як треба віддавати — як би їх корова язиком лизнула…
— Отож, отож, — буркнув багатозначно Чедрик.