— Ти маєш, ти мусиш знайти своїх братів і передати їм хліб. Якщо вони його з’їдять, я знаю, ніяка куля їх не зачепить.
Відтак мати перехрестила малого, благословила, і хлопець рушив шукати під мозолястим небом війни братів, аби передати материнський хліб. На військових машинах, на підводах, пішки малий Іван їздитиме із солдатами фронтовими дорогами, розпитуючи про Юрка і Михайла. І по цих змучених шляхах його поводирем буде серце, сповнене любові до них. І вже тільки далеко по війні, зовсім недавно, Бронзей дізнався, що якогось дня він був майже поруч своїх братів — стояли на протилежних околицях одного села, — але так і не зустрілися. А через день опісля того брати-близнюки загинули майже одночасно, визволяючи невеличке чехословацьке містечко. А Іван ще довго, переживаючи неймовірні пригоди, міряв фронтові шляхи, несучи, як біль, у торбі материнський хліб. Він ще й досі відчуває себе винним у гибелі братів. Йому здається: аби шукав краще і знайшов тоді Юрка і Михайла, передав їм хліб, на якому мати поворожила, брати неодмінно залишилися б живими.
Голуб переповів цю історію шефу. Той саме був у меланхолійному настрої, уважно вислухав і крадькома витер сльозу.
— Дорога моя птахо Голубе. Я завжди вірив у твої здібності, твій тонкий журналістський нюх. Не помилюся і зараз, коли поїдеш і напишеш про цього душевного багатостраждальця чудовий нарис, — сказав лагідно. — В часі тебе не обмежую. Їдь на скільки захочеш, але матеріал має примусити заплакати. Їдь, дорогий мій…
І ось Голуб зійшов на зупинці гарненького гірського села й попростував до правління, яке знаходилось звідси метрів за двісті.
Тільки зайшов у приміщення, як тут…
— Допоможіть, ну, допоможіть мені чимось, Іване Михайловичу! — дівчина перетяла шлях голові колгоспу до кабінету і, ридаючи, припала до його рукава. — Не витримаю, розумієте, не витримаю! Допоможіть чимось! — благала таким голосом, що Голуб відчув, як у самого під серцем заболіло кожне її слово.
— Чим, скажи, чим я можу тобі зарадити, Олено?! — Голова у розпачі роззирався, не знаходячи потрібного слова.
— Вам вірять, вас у всьому слухають! — вела, тремтячи всією постаттю, дівчина. — Ви тільки поговоріть з ним, і він зрозуміє!..
— Дорога моя, душу віддав би, аби помогти тобі, але тут я безсилий, тут нічого вдіяти не можу, повір… — голос голови надірвався і, з усього було видно, давкий клубок застряв у горлі.
— А ви… ви… якби ви знали, як мені болить… що світ немилий. Для всіх сонце світить, а для мене чорне, — схлипувала дівчина, не помічаючи нічого довкола себе…
— Оленко, заспокойся, — голова боязко і ніжно погладив по щоці дівчину, — заспокойся, люба. Щось придумаємо… Он люди чужі, — кивнув на мене. — Як-не-як, ганьба.
— Вам легко сказати «заспокойся», а мені? — і не підводячи очей, обернулась і повільно пішла.
Середнього зросту, струнка, йшла безпорадна довгим коридором, весь час поправляючи на голові барвисту хустину, і в кожному кроці, чулося, відлунювали болем її останні слова.
Іван Бронзей понуро сидів за столом, машинально відповідав на запитання Голуба, але думками був, певне, біля дівчини. Зрештою, різко піднявся й почав нервово ходити по кабінету.
— Може, порадите чи підкажете, як бути? Ви, журналісти, розумієтеся на людських душах і в таких питаннях повинні тямити, — тепер уже він шукав ради і слово за словом почав розповідь.
Те, що людина, котра дала назву селу Підіпригори, була в душі поетом чи непересічним художником, не викликає найменшого сумніву. Гори тут, здається, шалено неслись з півночі велетенською габою, піднялися гребенями до самих небес і завмерли, вчасно підперті хатинами, які шнурочком оперезали підніжжя вершин. А через десяток кроків, попід вулицею, підстрибуючи весело на кам’яних перепадах, біг безтурботний гірський потік, за яким поважно, як шанована у селі газдиня, прошкувала аж до голубих овидів сита рівнина з тучними хлібами, молодою картоплею, міцними соняхами і кукурудзою.
Сотні літ підпирали хати своїми затверділими плечами тяжкі гори, а в долині чомусь ніхто не бажає селитися. Скільки б комісій не приїжджало сюди за останні роки, як би не вмовляли підіпригорянців переселитись з підніжжя — мовляв, сейсмічна зона, взимку, дощової осені і весни у будь-яку хвилину чекайте на свої голови зсувів — сельчан це близько до серця не доймало.
Одна тільки хата Петрулячки з півстоліття тому якось непомітно відірвалася від гурту, вибігла за село і зупинилась між горами і долиною, мовляв: я собі скраю — нічого не знаю. Залишившись по війні без годувальника, Гафія Петрулячка жила тут тихо, мирно з дочкою і сином. Наколи старший Петро зіп’явся твердо на ноги — знайшов собі пару і, наперекір своїй родині, звів таку світлицю у центрі села, біля підніжжя найвищої вершини, що всі інші оселі підіпригорянців виділися поруч неї бідними родичами. Хата Петра, здавалося, тримала на своїх ременах тягар гір і за батьківську хату, яка зрадила селу… Хоча Петро і кликав матір до себе, вона і надалі зоставалась із дочкою на своєму обійсті. Була Петрулячка невисока, спокійна, добра серцем, ні з ким не водила сварки… Жила собі на краю села, ніби скраєчку життя… Так же непомітно і відійшла, не полишивши у серцях сельчан ні злих, ні вельми печальних згадок. Для дочки Олени втрата була найтяжчою. Хоча останніми роками мати хворіла і додавала їй чимало клопотів, все ж у хаті була жива душа, яка терпеливо чекала з роботи, леліяла сподівання про себе, ждала помочі, і в цьому був сенс Олениного життя. А коли поховали матір, над дівчиною зімкнулась хвиля такої самотності і байдужості, що здавалося, її ніколи не освітить жоден живий голос, не сколихне найтепліший погляд на землі. Тричі у день вела дівчину дорога на ферму, так само без усяких думок і сподівань на краще приводила додому.