Єдине, що ночами скрашувало, печальним світлом осявало її самотність, була зоря. Як тільки достигала ніч, вона повільно розцвітала у кроні висохлої черешні, котру б давно годилося зрубати, і незмигно, співчуваюче, наче доля, дивилась крізь вікно на дівчину. Олена і зоря могли годинами стежити одна за одною і від того дівчині здавалося, що хтось живий, добрий, ласкавий все-таки стоїть близько неї. Варто лише простягнути руку — і відчуєш тепло іншої… І від того висохле дерево на дворі, у якому кожної ночі гніздилась зоря, здавалося живішим від усіх.
Петро вже двічі приходив із сокирою по черешню, аби під корінь зрубати сором на все село, але Олена затулила собою дерево і, блискаючи гнівними очима, сердито мовила брату:
— Не смій рубати. Не у твоєму обійсті ганьба людям очі їсть.
А перегодя, опустивши голову, чи то брата, чи саму себе запитувала тихо:
— А може, вона ще й зацвіте?
…Розповідь голови перервав глухий гуркіт за вікном — будівля вся здригнулася.
— Це сніг з даху, — мовив заспокійливо, — чомусь недолюблюю перші сніги — скороспілі вони. Навалять-навалять, а за день-другий і достигли — вже топляться, болота плодять. Не те що сніги новорічні — як вистеляться глибокі, парадні, диви, аби в березні дозріли… — І спохватившись, продовжив: — Отак. Жила ж собі дівчина, знайшла б якусь порядну людину до пари… І треба було статися…
…Надвечір’я неквапливо переносило за гори пишне травневе сонце. З вершин на село, а далі в долину, так само, не поспішаючи, наче втома дня, лягала величезна тінь. Олена перекопувала виноградник — кілька соток його посадив ще батько на кам’янистому узгірку одразу за хлівом — і дуже поспішала. Мала вихідний і думала впорати плантацію, бо через кілька днів маленькі, ніжні кетяги зацвітуть, і тоді чекай ще тиждень, аби квіту не збити. А за той час земля від спеки так задубіє, що й вовк не вгризе. Отож, всю надію і покладала на сьогодні. За тиждень в обійсті стільки роботи наросло, що ледве пообід відірвалась від неї. І як не спіхувала тепер, видно, половина виноградинка так і залишиться необробленою.
Сонце, востаннє зблиснувши краєчком чола, покірно опустилось між скам’янілі хвилі гір, і запахло терпкою вільгістю близької ночі. З далеких полів, із зеленого царства молодих весняних трав і квітів поверталися навантажені трудяги-бджоли і, перш аніж сховатись у вулик, так набридливо дзижчали над головою Олени про свої митарства по білому світу, що дівчину неабияк злило. Одна необачна комаха заплуталась у волоссі, затріпотіла над вухом, і Олену пройняла така лють, що разом із бджолою ледь пасмо волосся не вирвала з голови. Потім безсило зіперлась на мотику і втупила незмигний погляд у долину, яку ніжно огортали на ніч легенькі хвилі сизого туману.
— Кого виглядаєш, Олено?
Оглянулася. На пішнику, що попри виноградник вів із лісу, з кошаркою грибів стояв Командировочний. Таке прізвисько Микола Сірко, колгоспний шофер, нажив собі через те, що його, затяжного холостяка, весь час при потребі відряджували в далекі рейси. За цієї обставини слово «командировка» посіло панівне місце у Сірковому лексиконі. Приміром: «Коли я був в командировці в Прибалтиці, чую, прийшов капець Сомосі…», «Приїжджаю у командировку в Херсон, читаю у газеті: у Московській області — засуха…», «Сестра Ганна народила двійню, коли я був у командировці в Молдавії». Коротше, новини у світі, країні, рідному селі систематизувались у Сірковій пам’яті, як авансові звіти про відрядження у сейфі прискіпливого колгоспного бухгалтера Попадинця. І коли співбесідник заводив з Миколою мову про події минулих днів, неодмінно мав змогу дізнатися, у якім пункті країни відряджений Сірко знаходився саме в цей час.