Проклинаючи все на світі, тримаючись за боки, дід поволі піднявся.
— Дякуємо вам файно за гостину, — схилив у поклоні голову до господарів вуйко Семен, прямуючи до воріт, й гукнув Швайличці: — Маріко, а тепер тікаймо! — Й покупці чкурнули на вулицю.
— А гроші?! Поверніть гроші і забирайте корову! — нісся навздогін голос баби Калини.
Але його одразу перервав крик і лайка діда Василя. В обійсті зчинилася веремія, до якої вже не було часу прислухатися.
Поголоска про торги в Пастеляків миттю облетіла село. При цьому кожен конче додавав до почутого свої небилиці, і гострі насмішкуваті плітки розросталися у неймовірну історію, з якої покотом сміялися всі околиці. Це був перший випадок у дідовому житті, коли його, статечного, обережного, мудрого, навдивовижу вольового газду, обвели довкола пальця і висміяли. Цього, кожен знав, Пастеляк ніколи не простить вуйкові Семену. Злість чорною кров’ю спеклася у серці діда, і від великого сорому він майже місяць не виходив з обійстя на люди, навіть у церкві не показувався. Збагнув уже і вуйко Семен, що ворожіння на Чорнулі може гірко йому відплатитись, і, не чекаючи наслідків, кинув торбу на плечі і чкурнув аж у Східну Словаччину, де вівчарив на полонинах у тамтешніх газдів майже два роки. За цей час померла баба Калина, почалася друга світова війна, і дідові було вже не до вуйка Семена. Але, подейкували, саме втеча і врятувала життя вуйка, бо його довго розшукували по горах незнайомці, напевне, наймані дідом…
… — Ось кажу: босий би по морозу побіг, але той чорт рогатий мені гарячі вила під ребра всуне замість погарчика, — із жалем зітхає Другий Фронт. Далі запитливо дивиться на мене і шепоче: — А ти попроси від нього пляшку… Ну… ніби для баби, і занеси…
У цей час грюкають сінешні двері — входить тітка із повним фартухом яблук, горіхів… Другий Фронт, вдавившись словом, хутко накинув на голову вовняний ліжник.
— І-і-і-ей-й, помираю!
Тітка спопеляючим поглядом дивиться якусь мить у його бік, а потім обдаровує нас яблуками, горіхами і суне в руки по карбованцю.
— Горе яке знову на вашу голову, — далі печалиться тітка. — Хто б міг подумати, що Цар так скоропостижно… І треба ж — на самий Новий рік. Як прибігли мама і сказали, я аж слова лишилася. Пішла би з ними, але серце уже кілька днів як схопило — не відпускає. Ще думаю собі, бог дасть, то й мій до вечора сконає, — повела поглядом на піч, й ледь помітна усмішка сумно зацвіла скраєчку вуст.
Зачувши жінчині слова, Другий Фронт на хвильку нашорошився, як заєць, а далі, немов ошпарений, злетів із печі.
— Не хочу, не хочу помирати! — перелякано забігав по хаті, хапаючись за серце. — Аби тебе чорти на вилах зняли до неба, коли жадаєш такого рідному чоловікові, аби тобі на твоїх словах ікалось до кончини життя, аби тобі на язиці по десять тіпунів родило кожен день за таке пророкування, — кидав із кутка в куток прокльони.
Тітка, зітхаючи, дивилась на цю трагікомедію й раз по раз вертіла пальцем на скроні.
— Як ти думаєш, Митрику, я помру? — зігнувшись підійшов Другий Фронт, мало не плачучи, торкнувся тремтячими пальцями мого плеча.
Правду кажучи, мав він вельми кепський вигляд. Одна половина обличчя зжовкла, друга зблідла, піт рясно виступав на чолі, а могутнім тілом трясло, як у пропасниці.
— Та що ви, вуйку, слухаєте, — кажу заспокійливо, — з вашим бичачим здоров’ям тільки гору Віщунку по світу носити.
— Так і я думаю, точно так, а вона смерті моєї… А такого півня не хоче? — зсукує велетенську дулю і поштиво тицяє тітці під ніс.
Та плює спересердя на дарунок і відвертається, а Другий Фронт знову притьмом окуповує піч.
— У-у-і-єй! — долинає звідти. — Боже, поможи, о-у-ей!..
— Отож, отож, — киває головою тітка Йолана.
— Красно дякуємо, і будьте здорові, — в один голос відкланюємося.
— Ідіть щасливі, дітки, — благословляє тітка, проводжаючи нас на двір. І раптом запитує з порога:
— А в діда Василя віншували?
— Ні, — опускаю голову. — Баба не веліли. Казали, що всі наші біди вродилися у їх обійсті і збігли до нас.
Тітка печально усміхається.
— Коли б ми тільки знали, звідки йдуть наші біди, до самого б неба їм дорогу загородили. Не таїть у собі змалку зла. Його доля і так страшно скарала.
— Я хочу до діда, — тягне за руку Павло.
— Діти, підіть до нього. Він же самотній, як палець.
Я довго вагаюся, але благальні очі брата затуляють у мені бабине застереження, і обіцяю упівголоса:
— Аби тільки не відали про це баба. Добре. Підемо та й повіншуємо…