Вулиця Прохідна знаходилась неподалік редакції у старому мікрорайоні, де ще збереглося, — мабуть, з початку століття — декілька кам’яних особняків. Переписав адресу, підняв валізку й невесело рушив.
«Надаремне так боляче образила Наталя, — думав, йдучи через пішохідний міст. — Могла б якось по-людяному, то, може, й переконала б. А так душу роз’ятрила, наплювала, принизила й, навпаки, ще більш озлобила. Це аж нікуди не годиться».
Оповідання давались Голубові неймовірно тяжко. Кожне з них виношував у собі місяцями, роками, продумував до найменших деталей сюжети, знав напам’ять діалоги персонажів, і коли герої уже являлись йому настільки зримими, що бачив їх до кожної рисочки на обличчі, чув у собі навіть голоси дійових осіб, сідав за папір. Але чистий аркуш завжди викликав у Голуба панічний страх і неймовірну безпомічність. Часто, закінчивши твір, впадав у відчай. Як правило, у думках кожне оповідання бачилось йому довершеним, найкращим з того, що написав досі. Якимось світлими, радісними передчуттями уже переживав успіх майбутнього твору. Однак, коли він уже був написаний, Михайлові здавалося, що такої безпорадної речі ще ніколи досі не творив. А чому так ставалося, що думалось набагато прекрасніше, глибше, аніж виходило з-під пера, Голуб не міг пояснити ні собі, ні ближнім, хоча ніколи не легковажив, а працював над кожним твором до крайньої знемоги. І хоч оповідання, повісті, які приносили йому стільки відчаю і болю, згодом друкувались і здобували чималий успіх, треба було ще багато часу, аби друзі, читачі, критики його переконали, що написані речі таки чогось варті. Але й після цього у Михайла не зникало якесь почуття вини перед кожним твором…
Із центральної магістралі міста Голуб повернув у бічну вуличку, пройшовся по ній і одразу за поворотом опинився на Прохідній. Через кілька будинків помітив шістдесят четвертий номер. Вигляд особняка подіяв на нього неприємно. Викладені із пористого каменю, стіни давно вже не ремонтувались, позеленіли од часу, дах, видно, прогнив і вже осідав на очі вікнам. Дерев’яна огорожа перед особняком теж місцями повалилася, штахети почорніли і струхлявіли. Двір запущений, порослий густо ожиною і терном. З вулиці до хатніх дверей вела вузенька стежина, по якій, видно, нечасто ходили. Голуб вертів в руках папірець з адресою і довго вагався, заходити йому чи пошукати щось ліпше. Але час квапив, і він наважився.
На стукіт довго ніхто не виходив. Михайло вже, було, зібрався повернути, коли в сінях почувся металевий грюкіт — видно, хтось посуд зачепив, — і неохоче клацнув замок. Двері відчинилися… З неспогаданки Михайло аж відсахнувся. Перед порогом стояла якась дивна істота — не то невідома науці мавпа, не то напівлюдина — карлик. Неймовірно велика голова, коротко підстрижене волосся, повісемце чорних вусиків під горбатим м’ясистим носом, невиразні, однак, якісь колючі очі, пом’яте, в глибоких зморшках обличчя — все насторожено дивилося і вивчало Голуба.
— Ви… ви б-будете хазяїном? — знічено спитав Михайло.
Карлик глибше втягнув у плечі голову — так, що половина її влізла у короткий, товстелезний тулуп, — і мовчав, продовжуючи промацувати пришельця гострим поглядом.
— Я прийшов по оголошенню, — пояснив Михайло. — Це, наскільки я зрозумів, ви здаєте квартиру для одинокого чоловіка?
— Я не хазяїн! Я домовий, — буркнув звичайним людським голосом карлик.
— А хто хазяїн?
— Хазяїна нема. Є господиня. Проходьте, — запросив домовий й пішов попереду в глиб сіней, перевалюючись на своїх невеличких товстих, як тумби, ногах.
Михайло обачно переступив поріг, призвичаюючись до потемків, і в обличчя йому вдарив важкий запах плісняви. Пообіч, на підлозі, лежав розкиданий старовинний посуд, майстерно плетені бронзові підсвічники, в кутках тьмяніли високі мідні вази, мережані ледь помітними візерунками.
— Дуріє стара господиня, розуму, що в малої дитини, — невдоволено муркотів домовий, прибираючи з-під ніг Михайла мотлох. — Ви заждіть, я трошки приберу, — звернувся вибачливо до Голуба й раптом лагідно усміхнувся. Михайло не міг уявити, що в цьому мавпоподібному карлику може жити посмішка. Усміх вмить змінив обличчя домового. Воно якось по-новому відкрилося, викликаючи вже не страх, а співчуття…
— Проходьте, — ласкаво запросив домовий, гостинно відчинивши двері на кухню. — Господиня зараз вийде.
Михайло зайшов у почорніле від диму, давно не білене приміщення і ніяково зупинився біля старомодного — теж чорного, як африканська ніч, кухонного шкафа.