— Ой, матінко моя! — гаряче сплеснула руками господиня. — Він знову починає заливати горло із самого ранку. І де тільки встигає роздобувати цю погань, — підняла наполовину випиту пляшку. Домовий, потираючи набиту на чолі гулю, піднявся, відійшов у куток і винувато опустив голову.
— Вибачте, пані Розаліє, — мовив якось приречено. — Я спокутую вину — цілий день простою в кутку, тільки не нервуйте, це так шкодить вашому здоров’ю.
Незграбний, з потворною головою, обличчям, карлик у цю мить був настільки безпорадний і по-дитячому простодушний, що викликав у Михайла щире співчуття.
— Господь з тобою, — зітхнула господиня. — Раз завинив, то вже постій трохи в кутку, а коли будеш потрібен — покличу.
— Тільки ви, пані Розаліє, не баріться, — попросив жалісливо домовий. — Ноги крутить. Видно, погода зміниться.
— Ви уявити не можете, молодий чоловіче, до чого наш світ спростився і став прозаїчним, — сказала господиня, увійшовши на кухню. — В моєму дитинстві домові були огорнуті ореолом таємничості, опівнічного страху, загадковості. Вони жили у наших снах, кожної ночі спускалися з горищ і чатували до ранку біля ліжок. А зараз, подивіться, домові геть спилися. Вночі відсипаються, а вдень бормотуху дудлять.
— А звідкіля він у вас взявся? — спитав Михайло.
— Ей, ліпше не говорити, — махнула знервовано рукою господиня, — кілька років тому, тут, недалеко, знесли старезний особняк, де він і мешкав більше ста років на горищі. Почали зводити багатоповерховий будинок, а він припросився до мене. Я загалом не дуже поважаю нечисту силу, але цього пожаліла. Та й, зрештою, мати свого домового у наш невіруючий безбожний вік — це, погодьтеся, дуже спокусливо. А ви дуже спішите? — раптом різко спитала господиня.
— Вже пора, чекає робота, — глянув на годинник Голуб.
— Але навіть при всій поспішливості у вас, думаю, знайдеться п’ять хвилин. Хочу показати ще одну кімнату — повірте, не пожалієте.
При цьому господиня підійшла до внутрішньої стіни, застеленої шторами із старовинного, червоного бархату, розчинила їх і показала на голубі двері.
— Будь ласка, зайдіть на хвилиночку.
З якимось неприємним відчуттям, скоріше, острахом Михайло переступив за господинею поріг і зупинився. Він був знову вражений, але на цей раз — приємно.
Кімната була доволі простора. Вузька, високе вікно виводило в сад, звідки скрізь білосніжні занавіски текло м’яке зелене сяйво. Зліва, біля стіни, стояло старовинне дерев’яне ліжко, зроблене, видно, руками талановитого майстра із мореного дуба, і дбайливо застелене вовняним ліжником. У кутку, біля великої скляної шафи, всуціль закладеної книжками, стояла тумбочка. На майстерно вишитій салфетці лежав компас, пілотський шлем, планшет, заяложена карта і масивний морський бінокль. Посеред кімнати, здавалося, з-під землі здіймався важкий круглий стіл, застелений білою домотканою скатертиною. На ній стояла ваза із букетом дрібно-кучерявого червоного бузку і кругла, схожа на колбу, велика склянка, наповнена золотистим піском. Вся підлога була устелена дорогими килимами, а стіни дбайливо, зі смаком обвішані картинами — здебільшого портретами і пейзажами. З усього видно, роботи були написані талановитими руками. М’яке зеленувато-голубе сяйво ніжно лилося із саду в кімнату, і всі речі здавалися якимись нереальними, легкими і, бачилося, просвічуючись наскрізь, висять у повітрі.
Господиня, наче боячись потривожити зелений сон кімнати, обережно підійшла до столу, відсунула нечутно два стільці і запропонувала сісти.
— Ну, а як вам ця кімната? — спитала дзвінко, і її голос у цій на доторк відчутній тиші аж злякав.
Серед бедламу, який досі Михайлові довелось спостерігати в хаті, кімната нагадувала острівок умиротвореності, спокою і затишку серед розбурханої стихії. І він без усякого лукавства відповів:
— Ви знаєте, це як у казці із щасливим кінцем. Гарно тут у вас. Це, напевне, куток для дуже дорогих гостей.
Відповідь, видно, приємно вразила жінку. На її блідому, виснаженому безсонням чи хворобою обличчі спалахнув рум’янець, в очах засвітились іскорки, й господиня заспокійливо торкнулася Михайлової руки.
— Ах, любий ви мій, — мовила лагідно. — Всі мої дорогі давно уже на вічній гостині. Ось тільки їх відлуння залишилось зі мною, — обвела співчуваючим поглядом портрети молодих красунь — жінок, веселунів — кавалерів, задумані обличчя літніх чоловіків і дам.
Всі вони у цю мить, здавалося, насторожились на полотнах і чекали уважно, що повідає далі про кожного з них господиня. Навіть кольори на картинах — певне, від сонця, що пробившись крізь густі крони дерев, раптом сліпуче сяйнуло у кімнаті, — несподівано спалахнули якимось радісним блиском, свіжістю, і лиця дорогих жінці людей оживились бадьорістю.