Згадуючи той випадок, господиня розводила руками, артистично жестикулювала, по-новому переживаючи свою давню розгубленість. Вона так щиросердно обурювалась, наче це відбувалось не півстоліття тому, а всього-на-всього півгодини назад.
— І що ви думаєте, молодий чоловіче? — сказала раптом з невимовною радістю. — Через рік ми побралися… Ви чуєте, ми побралися!
На останньому слові вона ніби видихнула із себе весь торжествуючий запал і враз умовкла. Підсунула до себе склянку із піском, зачерпнула його пучками пальців і довго дивилася, як дрібненькі піщинки, мерехтячи якимись зміїними жовто-голубими кольорами поволі осипаються в посудину.
— Я ні за чим не жалію, — сказала зі смутком, і дзвінкі переливи в її голосі одразу згасли. — Я не жалію, хоча нам неймовірно тяжко велося. Чоловік був комуністом, і можете здогадатися, що моя театральна кар’єра незабаром закінчилася. Я втратила велику сцену. Це треба тільки збагнути, що довелось мені пережити, якщо в театрі був весь смисл мого буття. Мені кожної ночі снилось, що я граю на сцені, а коли прокидалась, не могла заспокоїтись від плачу. А потім, у тридцять сьомому, ми таємно подались в Іспанію захищати республіку. Чоловік у небі, а я медсестрою. Ви чули про Гвадалахару? Це добре, що знаєте… Мій чоловік за два дні там збив трьох німецьких асів. Він був справжнім небесним майстром. Коли республіка впала, ми опинились в Тунісі, на самому його краєчку — у Форт-Сені. На превелике щастя, тут, у бога на задвірках, французька поштова авіакомпанія тримала своє відділення, і чоловікові вдалося під чужим паспортом влаштуватись льотчиком. Відірвані від своєї землі, закинуті на край світу у німі піски пустелі, перебиваючись із хліба на воду, ми жили, як тоді розуміли, вкрай гірко. Чоловік інколи тижнями не повертався із польоту і я кожного ранку, як божевільна, бігла на метеостанцію і сумлінно переписувала прогноз погоди. Ця звичка залишилась в мене на все життя.
Господиня нагнулася, відчинила тумбочку і, показавши на рівненький стос товстелезних зшитків, гордо сказала:
— Ось тут зібрані прогнози погоди за десятки років з багатьох держав світу, де нам потім доводилось бувати… Але я не закінчила, вибачаюся, про Форт-Сен. Так ось, коли чоловік довго не повертався, я виходила далеко за поселення, лягала горілиць між мертві піски і, дивлячись у розпечене аж до сивини небо, чекала його. В такі миті мені здавалося, що немає страшнішої муки у житті, аніж покара німими пісками. Мабуть, ніде у світі людина не відчуває себе більш одиноко і відчаєно, як у полоні мертвих пісків. Серед них ти просто перестаєш відчувати себе людиною. Вони, як злі духи, невідступно і водночас незримо ідуть за тобою, заповнюють душу, по вінця насипаються у серце, і в одну мить відчуваєш, що ти і сам уже піщинка, яка ще жевріє, щось мислить, але пройде небагато часу — зітліє, померкне, віддавшись на волю пекельним вітрам пустелі. Але минав час, і чоловік повертався з польоту. Ми наймали арабів, сідлали верблюдів і йшли на день-два відпочивати в оазиси.
Господиня встала із-за столу, вийняла із шафи альбом, оправлений телячою шкірою, добула кілька фотографій і простягнула Голубові.
Давні, пожовклі од часу знімки ошелешили Михайла. На кожному з них, в гурті арабів, стояв на фоні оазису симпатичний молодий європеєць з невеличкими вусами у пробковому шлемі, вишуканому костюмі, а верхи на верблюді, у легкому білому платті, у захисній широкополій шляпі, сиділа зовсім юна дівчина. Її незвичайна краса, не дивлячись, що знімки були потерті, вразила Голуба. Поглядом прикипів до фотографій і не міг відвести очей. Михайло ще не зустрічав у житті, аби природа виявилась настільки досконалою в образі людини. Все ще не отямившись, він безпорадно глянув на жінку, намагаючись знайти в її обличчі бодай відлуння цієї красуні. Ледь видимі риси — контури обличчя, ніс, чоло — все-таки збереглися, але вони були настільки хиткими, невиразними, як відбиток прадревнього листочка у скам’янілій породі. Це був, власне, вже тільки вигаслий попіл від величезного багаття, біля якого колись було так тепло, весело і радісно.