— Ну дивіться, газдо, ще побануєте, — піднявся Ковач й, хряснувши дверима, вийшов на двір.
Дід вибіг за ним і з порога закричав:
— Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування! Ачей лиш стерплю, якщо не вимолиш для мене місця в раю. А пекло я найду і на грішній землі! — надривався дід, аж поки постать Ковача не зникла.
Відтак дід зайшов у хату, підняв мене, очманілого, із стільця, пригорнув до себе і, ридаючи, почав гладити і цілувати у голову.
…І ось тепер, коли я йшов до діда, переді мною спливла картина того, вже здається, далекого Нового року, і у пам’яті знову задзвеніли, зло засміялися пенги і надривний голос діда: «Аби-м лише не осліп, аби-м лише не осліп, коли буду дивитися на свої банування!».
Наблизившись до обійстя, я помітив, як Павло почав стишувати ходу і час од часу оглядатися.
— Я уже не хочу йти віншувати до діда, — раптом зупинився він і понуро втупився в землю.
— Цілий день не даєш мені спокою, а тепер вже ліньки взяли! — розсердився я.
— Бо-о-бо-юся, — промовив, заїкаючись.
— А щоб тебе когут копнув, — мене така злість пройняла, що ледь не вгрів Павла в потилицю. — Мені тепер від баби через тебе вислуховуй лайки, а ти боїшся. Ні, пішли! — потягнув його за руку.
«Не може дідо бути завжди злим», — тільки-нo подумав, і спливла в моїй пам’яті вже й не така давня ніч.
…Це було у першу повоєнну осінь. Батько лежав тоді у лікарні — раптово відкрилася рана. Під вечір, коли мати порала худобу, до нас зайшов дід. Мати як стояла посеред двору, так й оціпеніла з дійницею в руках. Старий підійшов до неї, зупинився якось непевно у кількох кроках, зняв капелюх і притулив до грудей. Вчепившись поглядами, вони довго насторожено дивились одне на одного. Невідомо, доки тривала б ця мовчанка, коли б не дихнув вітер і пізній плід, що забувся на груші з кінця літа, не зірвався б з гілки й не гепнув у дійницю. Молоко порхнуло навсібіч, обдавши маму білими бризками. Вона зойкнула з несподіванки й ледь не випустила посудину з рук.
— Це я, Магдалино, — нарешті глухо сказав дід.
Мати відставила дійницю на землю й, опустивши руки, стояла мовчки і безпорадно.
— Це я, — повторив дід, — батько твій, по чоловіку, сину моєму, батько.
— Бачу, аякже, бачу, — добулася на слово мати. — Хіба ми вперше спізнаємося?
— Вперше! — рішуче мовив старий. — Вперше! Може, ти й бачила мене, а я тебе — ні! Сліпим я народився, незрячим і жив. Прости за більма на серці і душі моїй, — схиливши голову, перехрестився.
Мати ніколи довго не таїла у своїй пам’яті зла, тому й лагідно усміхнулася. Зітхнула полегшено і вся аж ніби розцвіла.
— Господь з вами, няню, ніколи проти вас злоби не носила. Тяжко було, самі знаєте, з дітьми одній, то гнала нужда найматись, може, й на ганьбу вашій старості, — заговорила безтурботно. — Моїм батькам самим нелегко було з торбою своїх ротів, та ще й Цар додав турбот… Ото й мусила до вас нести поклони. Ліпше самі перебачте.
— Блаженний той, хто ближньому прощає, — мовив задумливо дід.
— Та що ж ми, няню, стали посеред людських очей! — похопилася мати. — Зайдімо у хату.
— Ні! — дід заперечливо хитнув головою. — Я, Магдалино, прийшов до тебе із тяжкою просьбою, — сказав непевно. — Оддай мені хоч на якийсь час старшого сина. Якщо простила — віддаш. Змилуйся над моєю сивою головою. Все здичавіло ув обійсті. Цілими днями нипаю і, аби-м не онімів зовсім, говорю сам до себе, до худоби, до дерев, до трави. А їм уже надоїла моя мова, і вони жахаються мене. Видиться, що й птахи уже оглухли від бурмотіння, з яким встаю і лягаю, тому й десятою дорогою облітають мій двір, мої дерева та ще й іншим заказують не торкатись того неба, що ношу над собою. Відпусти мені онука! — упав перед мамою на коліна. — Хай Митрик своїм безвинним і чистим голосом оживить хату. Сама видиш, як мене біг скарав!
— Встаньте, няню! — переполошилася мама і хутко підняла старого. — Я ж не перечу. Тільки б захотів.
Я, звичайно, не вельми пручався. Добре поміркувавши над тим, скільки терпіння і радості відбирає від мене менший брат, якого цілими днями доводиться тягати за собою, я згоден був на що завгодно.
Міцно схопивши мене за руку, дід відклонився, і ми рушили до нього.
Урвалася тота струна, що найліпше гула…
— Останній раз тебе питаю: йдемо до діда віншувати або вертаємо одразу додому? — звертаюся сердито до брата.
Павло, потупившись мовчить, а потім піднімає на мене виповнені голубим дитячим болем і ніжністю очиська, — від його погляду мені знову стає не по собі.