Панотець на знак згоди кивнув головою і з насолодою відпив кілька ковтків. Михайло спорожнив келих одним духом.
— Я ще раз повторюю, — не вельми охоче повів розмову Ковач опісля напруженої мовчанки. — Ми тебе не женемо від себе, а, навпаки, впрошуємо зостатися. Я вас повінчаю із Агнесою, добудемо для тебе нові документи. Будеш тут газдувати, і ніхто у світі не дізнається про твоє минуле. Кому яке діло, хто ми, звідки прибули. Таких тисячі тепер довкола. Війна спише все… Я не можу втямити, куди ти рвешся, до кого спішиш?
— До батька, панотче, до батька рвуся. Багато чого маю з ним переговорити. Мені видиться, якщо його не побачу, ніколи не помру. Буду метати собою, як великий грішник, калічити життя іншим і не віднайду спокою на цій землі. А нам, повірте, є про що побесідувати. Вам цього не зрозуміти…
— Як хочеш. Не в моїй волі судити твої вчинки, — сказав із жалем панотець.
Ковача щось гнітило, мучило, але йому було якось незручно продовжити розмову. І це вловив Михайло.
— Ви обірвали свою думку, панотче. Хотіли щось додати? — питально глянув на Ковача.
— Не розсердися, що зачіпаю болючі точки твоєї душі. Але знаю тебе від сповитку, хрестив у святій церкві із сподіванням, що отець на старість буде мати радість… І тепер мені страшезно кортить дізнатися, чим будеш займатися там, вдома, біля вітця? — І Ковач знову погладив себе по лисині.
На цей раз Михайлові здалося, що гуля на тім’ї панотця за час бесіди значно виросла.
«Ні, я таки прострелю її, — подумав. — Звідки тільки в мене взялося це божевільне жадання? Чому я раніше, скажімо, тоді, коли зустрівся з ним на дзвіниці, не помітив цієї триклятої гулі?..»
— Неспроста ви так довго, отче, мнулися, — сказав Михайло, зборюючи нагальне бажання полізти в кишеню за револьвером. — Складне питання задали. Втім, над цим і я не замислювався. Але, коли по правді, як спитали, так вам і відповім. Будь моя воля, пішов би орати землю і хліб вирощувати. А ще обсадив би Віщунку садами. І такими садами, аби не мали собі рівних на землі. Заселив би їх птахами, квітами.
— Навіть квітами? — звів брови Ковач. — Це дуже цікаво і вельми дивно.
— А що, панотче, вбивці, як це не дивно, ви мусіли б знати, — дуже сентиментальний народ. Я був свідком, як німецький полковник, прекрасний знавець класичної музики, розстріляв циганську сім’ю — дванадцятеро дітей і двох дорослих. І тільки задля того, аби повправлятися у влучності стрільби, — нещасні слугували мішенями. Після полковник не те, що засумнівався в аморальності вчинку, а, навпаки, пожалівся, що в Росії все тяжче знаходити пристойну живу мішень. Це трапилося вранці, а під вечір партизани підірвали його автомашину разом із шофером, в якій, на нещастя, в той час знаходилася скрипка полковника. Інструмент був дорогоцінний, старовинний. І ви б побачили, як полковник, плачучи, немов дитина, повзав на колінах, визбируючи із уламків автомобіля тріски, що зосталися від скрипки. Я й досі не можу забути його розпачливого погляду і трагічного голосу: «Варвари, нелюди! Вони пустили моє життя під укіс, вбили музику великого Бетховена, Шопена!..» Ну, як вам ця притча? Правда, щирослізна? А ви думаєте, вбивці безсердечні. Дивуєтесь із квітів…
— Вбивця і є вбивцею. І немає йому від нашого господа прощення, — похмуро промовив панотець.
— Як ви сказали? — нахилився ближче Михайло. — Вашого бога? А що у нас, убивць, є свій бог? Так я зрозумів? Ваш бог праведний, наш — убивця, у жебраків — жебрак, у нещасних — каліка, у багатих — мільйонер.
— Не лукав, сину, ой не лукав у моїй хаті. Господь один на небесі, святив би ся…
— А іменем котрого бога ви благословляли нас на війну проти руських? — злорадно запитав Михайло.
— Дивлюся, сину, на тебе і не можу збагнути, як в одній плоті могли зжитися такий страшний диявол і людина? — із гіркотою сказав панотець. — Оце загадка для філософів.
— А ви скажіть мені, панотче, що таке філософія?
— В мирську суєту не вмішуюся. Ось ти вчився на філософа, тобі видніше.
— Все правильно. Тому і відповім: філософія — це самовиправдання. І народилася вона тоді, коли людина захотіла спокутувати свої гріхи. Ось уявіть собі: печерний чоловік вполював звіра. Радий, неборака, щасливий. А тут звідки не візьмися — вигулькнув посеред дороги другий — теж голодний і хоче відняти здобич. Перший, недовго думаючи, вдарив його дубинкою по голові — і вбив. Тут стало совісно печерному чоловікові: як-не-як одноплемінника прикінчив, Сів собі біля трупа звіра і трупа людини й почав тяжко роздумувати: я вбив собі подібного, але коли б цього не вчинив, він згубив би мене і заволодів їжею, а на мене в печері чекає жінка з голодними дітьми. І коли б я не повернувся, загинули б вони голодною смертю. Тому я діяв правильно. І тут чоловік скинув на плечі важку тушу й з легким серцем подибав додому… Ось так починалася філософія. А далі…