— Ти хочеш тепер, аби я знайшов виправдання твоїм вчинкам, висповідав і замолив гріхи? — спитав панотець.
— Перестаньте!.. Чуєте, перестаньте! — розпачливо закричала Агнеса і заплакала.
Встала із-за столу і, заламуючи пальці, почала нервово ходити по кімнаті.
— Я благаю, будьте людьми хоч ці кілька годин, що даровано нам бути разом.
Панотець запитливо глянув на Михайла, а тому знову здалося, що гуля на лисому тім’ї Ковача катастрофічно росте.
«Клянусь чим завгодно, — подумав Михайло, — аби це сталося там, на дзвіниці, коли ми зустрілися вперше, я, не роздумуючи, вліпив би йому всю обойму. Але це, либонь, зроблю й зараз. Боже, поможи, аби не наробив дурниць, — відведи це божевільне бажання. Звідкіля ж воно взялося і чому мене так мучить?»
І тут рука, не підвладна волі і розуму, знову скрадливо шаснула в кишеню і якось аж зраділа, відчувши спокусливий доторк металу.
— Отче, вийдіть з кімнати! — раптом заволав Михайло. І підскочив із-за столу. — Вийдіть, бо вистрелю і зрівняю гулю на черепі. Клянуся, отче, не брешу!..
Ковач на якусь мить отетерів, а потім схопився і, злякано задкуючи, прошепотів:
— Він такий же страшний, сатана, як і його отець. Всі вони одної, божевільної крові. А я, дурень, хотів свій рід із ним пов’язати… Свят, свят!
— Отче, біжіть, бо пізно буде! — знову заволав Михайло.
Ковач рвучко відчинив двері і прожогом вискочив у коридор.
Агнеса, зіщулившись у кутку біля старовинної шафи, широко відкритими очима дивилась на Михайла. Невимовна туга, передчуття розлуки, страх, біль за втраченим, горе, любов і ніжність — все водночас неймовірної сили спалахом осяйнуло її напрочуд прекрасні і дивні очі.
Вона шукала в Михайла захистку.
Він підійшов до неї, опустив голову і простягнув руку. Агнеса мовчки ступила крок назустріч і притулилась до нього.
— Ти пробач мені за все, що сталося, — промимрив розгублено Михайло, занурюючи пальці в її волосся і вдихаючи його бентежний запах.
Скільки нестерпного щему — безтурботні роки дитинства, а потім юності, овиди рідного села, поклик вітцівської хати, нездійснені мрії, втрачені ілюзії — нагадав, збурунив у душі Михайла цей запах волосся.
«Доле, розтопи хоч крихту мого серця, — пристрасно благав він, — і я залишуся тут навіки, нікуди не рушу і більше нікому не причиню зла».
— Ти чого з ним так повівся? — спитала тихо Агнеса.
— Я справді міг вистрелити, — відповів Михайло. — Сам не розумію, як це найшло на мене. І думаю, що каявся б тільки через те, що тобі горя завдав. Батько правильно зробив, що зник. Він виявився набагато мудрішим і обачнішим.
— Ти мені нічого більше не скажеш? — глянула у вічі із слабенькою надією.
Михайло стенув плечима і, не витримавши її погляду, відвернувся.
— Думаю, тобі не потрібно брехні. А по щирості — мені справді нічого сказати тобі, — зізнався він. — Мене перемолола, вичавила страшна м’ясорубка, і я тепер такий пустий, порожній, що чую, як кожне слово відлунює у мені.
— Спасибі за відвертість, за правду. Я знаю, при всій своїй жорстокості ти ніколи не лукавив. І я вдячна долі за все, що було пов’язане з тобою.
— То все мине, швидко забудеться, — невпопад пробував запевнити Михайло.
— Ні, не забудеться. Навіть, коли прийде мій судний день, я впаду на коліна перед всевишнім, зніму до нього руки і промовлю: «Боже великий, карай мене як хочеш, але я любила його, люблю і згодна прийняти знову всі муки спочатку».
— Перестань, — мовив Михайло. — Я завжди знав тебе поміркованою, розсудливою, і мене твоя розчуленість дратує.
— Не будь таким жорстоким до мене, — попросила Агнеса. — Ти не можеш судити про мої почуття. Я прошу: скажи мені щось. Ну хоч збреши, злукав!..
— Я вже втомився брехати. І людям, і собі. Розумієш, не можу більше. Мене із самого дитинства обманювали, а потім я обманював сам себе… Втомився я, Агнесо… Більше не можу.
У цей час за вікном знову повільно виплив із темних глибин саду тужливий голос коня. Він, здасться, сліпучим променем переполовинив ніч і довго ще линув, світячись над землею… Михайло здригнувся і метким поглядом кинув у темряву саду: