— Мені пора!
— Я буду молитися за тебе! — прошепотіла Агнеса. — Кожного ранку, коли сходитиме сонце, я буду молитися. Проситиму щастя не тільки тобі, а й усім, хто нині по злій волі судьби блукає по світу, відірваний від рідних, сім’ї, домашнього вогнища…. За всіх невинних я буду молитись, благатиму прощення!..
— Тільки я не з тих, за кого варто просити, — глухо промовив Михайло. — Мені вже ніяка молитва не допоможе.
— Ні! Ні! — у відчаї захитала головою. — Знай: коли тобі буде дуже тяжко, коли страждатимеш, я за тебе благаю долю і частина твого болю відлунює у мені.
Коли виходили з хати, Михайло раптом помітив, що полум’я свічок почало видовжуватись, відриватися, а пелюстки вогню, тріпочучи, спадали на підлогу.
— Погаси свічки! Чого запалила їх, як над покійником? — спитав роздратовано.
— Ні, хай горять і освічують тобі дорогу серед ночі.
Агнеса зібралася його проводити, але Михайло на східцях будинку обняв її і сказав:
— Повертайся одразу. Так буде краще для нас обох.
І тільки він поминув сад, як у вікні одна за одною почали згасати свічки. Михайло зупинився, вражений. Дивлячись, як топляться у пітьмі вогники, він враз відчув неземну тугу, подумав: «Аби вона зараз крикнула, я, напевне, повернувся б, заставив себе знову полюбити її і зажив би щасливо».
Але ніхто не гукав, ніхто його не кликав. Остання свічка, на мить освітивши все вікно, згасла. І тоді Михайло відчув, як за ним, крізь глибоку ніч, пливе велетенська ріка розплавленого воску із щойно догорілих свічок.
«Тепер мене уже насправді ніхто не догукається», — подумав він і пірнув у ніч, аби виринути ось тепер, через тиждень, у батьковій хаті…
— А хіба не міг назовсім залишитися? Змінити прізвище, оженитися… Це і тепер ще не пізно, га? — почав хапатися за соломинку дід.
Вуйко підсунув до себе автомат, примружено глипнув у чорне дуло і сказав з глибоким віддихом:
— Урвалася тота струна, що найкраще гула. — І протягнув ребром долоні через груди. — Ось тут урвалася. Всі дні, які я промешкав там, зі мною жив якийсь страх. Не міг втекти від нього ні на крок. Бувало, вночі заплющу повіки, тільки забудуся на хвилину, і вже в очі лізуть мерці — немічні старці, жінки, діти. Кожної ночі вони пробуджувалися в могилах і йшли з донських степів, України, Білорусії на Балатон і перлися мені в очі — мовчазні, суворі, ненависні. Господи, такими лютими і нещадними можуть бути тільки мертві — вони не прощають і не милують. Я схоплювався у відчаї, а біля ліжка мене уже вартував страх. Він стояв поруч, і я бачив навіть контури його постави, риси обличчя, пронизливий погляд. Страх вражаюче був схожий на вас, — вуйко Михайло простягнув п’ятірню до діда.
— Птфі! — сахнувся і сплюнув той. — Згинув би-сь під землею, допився до білої гарячки.
Вуйко схопив пляшку, розкрив широко рот, і останки горілки спрагло забулькали у горлянці.
— І ось одного дня вони зрозуміли, що я покійник, — і пан превелебний, і Агнеса. Того вечора, коли ми прощалися, Агнеса запалила по всьому дому свічки. Ми сиділи удвох у її кімнаті і пили «Ізабеллу». Вино було прекрасне, вистояне і таке червоно-чисте, що мені навіть здавалося, ніби бачу, як плавають на дні згустки крові.
— Треба було менше пити, то й нічого б не привиджувалося! — гаркнув дід й перехрестився.
— Агнеса була зодягнута у чорний бархат і час од часу плакала, а по всьому дому, на стінах, цвіли свічки. І коли вона піднімала келих, свічки спалахували у вині, осявали його, і Агнеса пила «Ізабеллу» разом із вогниками, А потім знову плакала. Я знав, що вона справляє по мені панахиду. Інакше вона б не засвітила стільки свічок. Чи не правда? — допитувався вуйко.
— Роздягайся і йди спати, — попросив по-доброму дід. — Ти вже п’яний, як чіп.
— Ні, дорогий няню, ви послухайте мене, — схопився за дідів рукав вуйко Михайло. — Кому ж я виговорюся, як не вам. Так от, коли я вийшов із її дому і пішов, уже далеко, в лісі, відчув, як полум’я тих свічок починає пекти серце, а розплавлений віск рікою тече позаду, заливаючи всі мої сліди.
— Не любила, то й прогнала дурня! — озвався дід.
— Я завжди знав, що вона ніколи мене не кохала. Вона любила моє майбутнє. Гімназист, студент філософського факультету, потім багатообіцяючий офіцер, а далі мало бути велике майбутнє. Але тепер воно, майбутнє, теж залито розтопленим воском. Я зупинився тут, а ріка розплавленого воску попливла і залила переді мною двері у майбутнє.
— Господи! Великий господи! — раптом упав перед іконою на коліна дід. — Чого його не вбили?! Чому він залишився жити?! Чому він повернувся на мою голову?! — дід ридав і пальцем показував на сина. — Чотирьох ясних соколів від мене забрав, а йому навіщо дарував життя?