Вуйко, похитуючись, встав із-за столу, підійшов до діда, підняв його і поклав руки на його рамена.
— От нарешті я і впізнав свого няня, — мовив зраділо вуйко Михайло. — Думав, струхлявіли ви, хробачки геть всього переточили, а виходить, норов у вас залізний, як і колись. Тіло он згасає, а він, норов, нетлінний… За це, няню дорогий, я вас і люблю. — Син розчулено обняв батька і продовжив: — Клянете, чому не вбитий, чому упав на вашу голову? Так я і не міг померти, мені б спокою і в землі не було, коли б не побачив ще хоч раз вас. Ви для мене — істина, сонце у чорній пітьмі на шляху долі. Я поклоняюся сильним! — підняв п’ястук вуйко Михайло і низько схилив голову.
Лежачи на печі за комином, за весь час розмови я навіть не поворухнувся. Лівий бік стерп до того, що я не відчував навіть пальців. Стримуючи себе, аби не крикнути від болю, почав помалу повертатись на спину. І в цей час несамохіть зачепив плечем мідний дзбанок. Із страшним грюкотом той полетів на підлогу. Вуйко, як вивірка, підскочив до столу, схопив автомат і навів на піч.
— Хто там?! — подивився перелякано у бік діда.
— Не страшися, — заспокоїв дід. — Андріїв старший син там спить…
— А-а-а, — протягнув полегшено вуйко.
Потім підійшов до мене і підняв ковдру. Пильно придивився, але я вдавав, що сплю мертвим сном.
— Нівроку, вимахав за ці роки. Як дві сльози, схожий на нашу маму, царство їй небесне.
— Таке життя, — скрушно похитав головою дід. — Нищимо один одного, старіємо, гаснемо, як трухляві пні, увіходимо в землю, а кров живе. Бо кров — це душа, а вона безсмертна і над часом владна.
— Мало й не забув, — раптом спохватився Михайло. — А де тепер Андрій? Чув, що живим вернувся.
Я знав, що розмова рано чи пізно поверне до мого батька. Четверо загиблих братів усі пішли у діда — відлюдкуваті, тяжкі на слово, якісь незграбні, вайлуваті, жорстокі. Вуйко Михайло і батько пішли від коренів бабиного роду — веселі, дотепні, гострі на розум. У хаті діда ніби співіснували два різні світи і ніяк не могли зжитися. І якщо Іван, Семен, Петро та Ілля ненавиділи навіть один одного, то вуйко Михайло з моїм батьком із самого дитинства любились поміж собою. Навіть тоді, як стало відомо, що батько комуніст, єдиний вуйко Михайло не осудив, а тільки печально промовив:
— Видно, судила доля нашій дорозі розійтися…
І коли, не без помочі діда, жандарми вперше заарештували батька, вуйко Михайло люто запив і сказав дідові:
— Будь моя воля, я би вас повісив, як Іуду, на осиці. І висіли би, доки би вас листя не зжерло.
— Андрій? — перепитав дід. — Андрій ниньки великий чоловік. Він тепер біров..
— По-новому, це тепер голова сільради, — уточнив вуйко. — Його, мабуть, не запитували, чому вернувся живим, правда няньку? — засміявся хрипло.
Дід ніяково засовався на лавиці.
— Не запитували, — продовжував вуйко, — бо Андрій комуніст. А тепер вони над світом володарюють. Чомусь не дуже спішили брати дітей його до себе, коли Андрій утік до Росії, а вони, нещасні, пухли з голоду. А тепер, бач, пригріли, крівця заговорила, душа безсмертна, — ходив, хижо скалячись, біля діда вуйко Михайло. — Не крівця, ой не крівця, а земля у вас заговорила, заплакала небогонька. Думаєте, син — начальник, готари ваші побояться відібрати, тому й добренькі стали. Ой хитра ж ви курва, дорогий няньку. Нас п’ятьох — на гнійник, а біля шостого хочете руки вмити і погріти. Неправду, няньку, кажу?
Старий враз знидів, втягнув голову у плечі і зіщулився, як перед страшним ударом, — ще ніколи в житті я не бачив його таким безпомічним. Довго отак мовчки сиділи, не наважуючись глянути один одному у вічі.
— А може, б ти пішов й здався, спокутував гріхи. Не такі ті комуністи й страшні, як ми думали. Вони благородні, вони вміють прощати, — заговорив врешті, пересилюючи себе, дід. — Життя ж у тебе попереду…
— Ні! — відрубав вуйко Михайло. — Ніхто мені не простить, то все ваші казки. А життя для мене уже немає.
— Ну, а що далі робити думаєш? — глянув очікувально дід.
— Дамся на Станіславщину, у ліси, до такого ж падла, як і сам. Здихати, то вже із цимбалами.
На світанні старий випровадив вуйка Михайла за село. Прощалися холодно.
— Єдина безпечна дорога — через Чортів хребет, — показав на вершину далекої гори, що розпливлася у хмарах. — Туди рідко людська нога доходить. Там, видиться мені, й самі небеса уже мохом обросли. Ось і тримайся тої путі.
— Ну що, няню, будьте здорові, — вуйко обняв старого. — Якщо не звидимося більше на цьому світі, бог нас там розсудить, — звів очі і, ховаючись поміж габами ранкового туману, швидко зник у гущавині передлісся.