Дивлячись синові услід, старий стояв незрушно. Потім глянув на вершину Чортового хребта. Уже світало, і порослі мохом небеса над горою починали зелено розцвітати.
— Господи, — раптом прошепотів дід. — Дай йому легкої смерті, хай довго себе і людей не мучить. Обірви його життя одразу, як сонце росинку, як вітер павутинку…
Старий просив цього гаряче і пристрасно, як вимолюють батьки для своїх дітей великої і щасливої долі.
Вранці дід спитав мене:
— Добре виспався?
— Добре.
— І нічого не чув, не бачив?
— Нічого, — розгублено відповів я.
— Щасливий будеш. Я теж у дитинстві ніколи не бачив снів і спав, як мертвий, — мовив задумливо дід.
Наспіє час — й каміння заговорить
…Ми з братом Павлом звернули за ріг вулиці, опинилися перед дідовим двором. Ворота на обійсті були розчахнуті навстіж. Без шапки, в одній сорочці, дід нагрібав дерев’яною лопатою сніг, рвучко кидав його під вікно, на ту місцину, куди нібито у його снах приповзав вовком вуйко Михайло і страшенно вив. Земля тут гаряче дихала, диміла, а сніг миттєво плавився, як віск. Усе подвір’я було давно вже очищене, тому дід тягав сніги із вулиці, але й вони не могли вгамувати страшного жару невеличкого клаптика під вікном.
— Доброго вам дня, діду! — кричу якось боязко із розчинених воріт. — Віншуємо вам щасливий Новий рік, аби… — І затнувся.
Слова якось здавили горло, в грудях охололо, бо не знав, що жадати… А Павло — мале, то й дурне — від чистого серця вигукнув:
— …І най під вашими вікнами завжди-завжди і цілий рік співають красні рожі!
І малий розцвів у такій блаженній посмішці, ніби його ощасливили пригоршнею лісових горішків. Дід втомлено випростався над лопатою, витер спітніле чоло і тяжко зітхнув.
— Дивіть, діти добрі, — навіть не привітавшись, кивнув головою на швидко в’янучий сніг. — Уже скоро місяць, як Михайло коченіє в землі, а все одно кожної божої ночі приповзає в обійстя і виє тут під вікном. Прощення собі благає. А земля горить під ним. Он, позирайте, неборята, як димить. Думав нині: знесу під вікно всі сніги світу і втихомирю цей гарячий клапоть у дворі, але моці уже немає, — скаржився дід, поволі добуваючи слова із розіпрілих грудей.
Колись здоровий, могутній, широкоплечий, він був тепер геть безпомічним.
Хай і не наділяв мене ласкою, як інших своїх онуків, але десь потайки в душі я завше гордився, що в мене такий сильний дід. Бувало, причаївшись десь у хащі неподалік Віщунки, я міг годинами стежити, як дід на своїх полях косить, оре, жнивує, править кіньми. Тоді виділося, що міць його не підвладна часові. І до болю хотілось бути таким сильним, могутнім, як мій дід. А тепер жаль сплинув і здавив серце — від мого колишнього могутнього діда зосталась тінь. Він я помітив, але не хотів вірити, почав гаснути ще минулої весни.
…Це був один із небагатьох днів у році, коли батько зробив собі вихідний. До обіду порався по обійстю і підспорював йому Цар. Коли сіли за стіл, Штефан ненароком закинув:
— А няньо твій щось рано у цьому році вийшов орати.
— Куди? — насторожився батько.
— Звісно куди. Під Віщунку, на своє поле.
— Але ж землю в колгосп забрали?
— Знати — не знаю, але батько твій просив учора, аби ниньки зрання вийшов запомогти йому на оранці.
Батько відклав ложку, мовчки одягнувся.
— Господи, ти що надумав? — сполошилася мама.
— Скоро вернуся, — відповів, гамуючи роздратування.
— Коли б знав, слова б не прорік, — зніяковів Штефан. — Недарма кажуть: «Не твоє мелеться — свій міх не підставляй».
Однак батько вже не чув Штефанових слів. Гримнув дверима й через городи, навпростець, подався в бік Віщунки. Я — бігом за ним.
— Вернися! — наказав суворо.
— Раз у році тебе бачу, і то проганяєш від себе, — сльози застелили мені очі.
Батько байдуже махнув рукою й пішов далі.
Поминувши людські городи, ми спустилися у долину Віщунки.
Весна до нашого села оберталась чомусь не дуже сміливо і гостинно. Біжить-біжить із Дунайської низовини, галасує птахами, дихає вітрами, а потім на півдорозі зупиниться у якомусь селі і спочиває. Там, у долинянських селах, свої дні народження вже справляли сливи, яблуні — бралися легеньким туманом квіту, а в нас ще тільки на ліщині ледве прокльовуються зелені оченята. Але цього року яр-пора видалась газдівною і ніде не барилася. Прийшла нагально, хутко зігнала сніги, висушила дороги, поназбирувала повні небеса жайворів, мовляв, веселіть людей, кличте із землі трави, жито-пшеницю і всяку пашницю. Проте бувалі сельчани не вельми спішили в поле.