— Пошле господь на тебе прокляття, і замішання, і нещастя на всякий почин руки твоєї, — тручи лоба, виголосив з порога вранішню проповідь отець Василій.
— Вибачте, пане превелебний, — мовив діловито вуйко, — маю до вас важливу справу.
— Ударить тебе господь єгипетською проказою, сину окаянний!.. Яке діло до мене може бути, коли в голові моїй ще не вгомонились вчорашні хрестини.
Пан превелебний Василій приїхав у наше село після втечі панотця Ковача. Подейкували, в одному із великих долинянських сіл Василій мав багатий приход, шану і повагу не тільки серед прихожан, але й священнослужителів. Йому пророкували високий сан, проте змїй-спокусник, проклятий господом богом за оману нашої праматері Єви, спонукав до гріхопадіння і раба божого Василія: панотця розсекретили у кукурудзі, куди він із жінкою сільського старости часто забігав милуватися і слухати, як росте трава. Село, де правив службу панотець Василій, як на біду, належало до богобоязних і високо моральних. Можна тільки уявити, який рейвах зчинився серед пастви опісля такої новини. Панотця спершу дуже не по-святому відлупили агенти старости, а серед верховних служителів виникла думка позбавити Василія священного сану, але суворе рішення потім пом’якшили до заслання у наше духовно обезглавлене Черешневе.
Сподіяне, видно, чорним покривалом впало на вразливе серце отця Василія, бо щойно перебрався у наше село, совісно почав прикладатися до чарчини, занепав духом, геть запустив паству, часто, перехиливши через міру, співав на весіллях і хрестинах сороміцьких пісень…
— Кажете хрестини вас учорашні мучать? — перепитав вуйко Семен. — Цьому можна запобігти. Побіжи лиш, Петре, за вином, — наказав хутко своєму охоронцю Недійді, — а ми з вами, отче, побесідуємо про мирські діла.
Як проходила та бесіда у хаті панотця, нині важко судити, але по якомусь часі над селом вдарили дзвони. Тим часом сільський бубнар і листоноша Гробар ходив вулицями, гупав у свій шкіряний вісник і кричав: «Люди чесні, поступив наказ від сільського уряду і пана превелебного зійтися до майдану на велику раду! Лишайте роботу і йдіть туди!»
Стояв погідний літній ранок. Черешнівці, впоравши у цей час худобу, саме збиралися у поле. Зачувши наказ сільських урядників, сельчани незрозуміло оглядалися, стенали плечима і не без остраху перепитували один одного: «Що б це могло статися?» А оскільки час тоді був, хоч і по війні, ще тривожний, недовго міркуючи, швидко чимчикували на майдан. Баба, мама і я в ту пору вийшли з двору і прямували до зимівлі, де Штефан Цар того дня розпочав першу косовицю. Але нас зупинили на виході із села, і ми мусили повернути з людським потоком до майдану. Там уже стояв довгий дерев’яний стіл, лавиці і перекинута залізна бочка, що мала, напевне, правити за трибуну. Натовп, з кожною хвилиною розростаючись, гудів, нуртував, закипав сотнями подивованих голосів. Біля призьби сільради, по команді «струнко», із трьохлінійкою за плечима стояв суворий Петро Недійда. Хтось пробував його розпитати, що трапилося, але геройський вояка, не змигнувши оком, мужньо мовчав. Тим часом серед людей пішла поголоска, що Семен Лапшун арештував і замкнув у сараї Русина, Петрущака, Байзя і ще кількох сільських комуністів, які противились задуманій ним важливій справі.
«Яке ж то велике діло замислив Лапшун?» — ось що найбільше цікавило і бентежило громаду.
Нарешті із сільради вийшли Другий Фронт і розвеселений панотець Василій.
«Превелебний уже встигли ізранку!» — понеслося невдоволено поміж жіноцтвом. Тим часом сільські урядники, незважаючи на уїдливі репліки, підійшли до столу. Другий Фронт змахнув рукою — натовп замовк, насторожився.
— Чесна громадо! — почав урочистим голосом вуйко Семен. — Днесь ми зібралися, щоби рішити раз і навсігди, як нам жити далі: йти до світлої будущини чи залишатися у потемках. А тому надаю слово усіма нами уважаємому панотцю Василію.
Панотець підійшов до бочки, вдарив по ній п’ястуком — і глухий стогін пронісся над майданом. Превелебний низько вклонився громаді і здійняв до неба руки:
— Дорогі мої браття і сестри! — почав могутнім голосом. — «Хай буде світло», — наказав господь. І стало світло! І бог назвав світло «день», а темряву — «ніч». І був вечір, і був ранок: день перший. І бог твердь учинив і відділив воду, що під твердю, і воду, що над твердю. І сталося так. І назвав бог твердь небом… І був вечір, і був ранок: день другий. І назвав господь суходіл землею, а місце, де зібралася вода, назвав морем. І бог побачив, що це добре… «Нехай земля вродить зелень, траву, що насіння розсіває за родом і подобою її, і дерево родюче, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі». І сталося так…