— Ти все сказав, Симку? — звернувся до вуйка.
— На перший раз все… — знічено ворухнув плечима Другий Фронт.
— А тепер дозволь тебе спитати…
— Прошу, — той догідливо кивнув головою.
— Ти кажеш, аби ми жили в світлій будущині, то нам треба знести в колгосп все газдівство. Добре! У мене є коні, воли, корови, земля, гроші, інше майно… Є воно і в газдів Бондаря, Капшука, Липаня… Є воно і в багатьох других людей. Допустимо, ми все знесемо до вашого колгоспу. Але я тебе хочу визвідати, а що ти понесеш, коли в тебе ніякого добра, ніколи ніяка худобина в обійсті навіть не ночувала. А землі маєш стільки, аби за псом кинути?
Вуйко Семен безпорадно оглянувся і закліпав очима.
— Скажи, скажи народу, — допитував дід. — Раз ти так борешся за світлу будущину, то що із свого покладеш у її фундамент. Ось на чуже ти маєш недурне око, а які цінності у тебе?
Вуйко закусив нижню губу, почервонів, а потім спересердя відрубав рукою і вигукнув:
— Я віддам у колгосп свою жінку Йолану!
Юрба спершу оніміла, а далі реготнула.
— Та я тобі очі паскудні вичавлю, та я тобі!.. — пролунав переляканий голос тітки Йолани. — Мамо, ви чуєте, що той розбійник хоче зі мною вчинити?! — благально звернулася через натовп до баби.
— Свят, свят!.. — осяйнула себе баба хрестом. — Скис би ти, люцифере, як дурної вівці молоко. Уже ’му бог зовсім розум відняв!
— Ви, мамо, мовчіть! — накогутився Другий Фронт. — Раз ваш дорогий сват питає, чим найдорожчим я можу пожертвувати, то і відповідаю: Йолана у мене безцінна жіночка і віддаю її у колгосп задарма!
Тепер уже юрба розполовинилась. Одні сміялись і далі, інші не на жарт переполошились.
— А що! І жінки будуть спільні?! А як же тоді діти? — лунало здивовано з натовпу. — Розкажи про це май зрозуміло!
— А хіба що? Жінка — це теж майно, може, і найдорожче у газдівстві, — відповів вуйко Семен. — Ну то їх, жінок, до купи! Сказав же отець Василій, що жінка теж тварь божа…
— Так, так, божа, тварь божа… Адаму в дарунок послана, — поважно підтвердив превелебний.
Опісля цієї безапеляційної заяви стало зрозуміло, що «світла будущина» зіграла в скриню, а пан превелебний втратив безповоротно посаду колгоспного духовного пастиря. Народ почав обурюватись, улюлюкати, хтось знову кинув клич побити самозваних урядників. І тут зголосився дід.
— Ну, виджу по вас, тепер уже всі зрозуміли, до якого колгоспу нас хочуть заманути, — мовив він, не ховаючи лукавої посмішки. — Я би, наприклад, дуже не проти до тої громади, де і жінки будуть спільні. Коби ще років двадцять-тридцять тому, першим би записався. Але тепер на цьому полі з мене уже такий орач, як із облізлої курки пава. То будьте собі здорові і газдуйте. Най вам біг помагає!
Дід низько вклонився, натягнув крисаню й пішов. І знову, як біблейські води, розступився перед ним натовп, даючи дорогу.
— Люди, не слухайте його! — схаменувся Другий Фронт. — Це диявол у людській подобі!.. Він мені розум скаламутив. Видите, як завше, усе повернув на своє, усе перепутав!.. Не слухайте його! — кричав навздогін дідові.
А дід, не обертаючись, йшов собі поважно, всі з якимось острахом і шанобою дивились йому вслід, і ніхто вже не слухав вуйка Семена.
Наступного дня батько повертався пішки додому. Вибиралось уже на полудень. Перше мирне літо цвіло картоплями, пахло дозріваючими травами, пшеницею… У небесах радувалося сонцю птаство, співали хвалу землі цвіркуни, перепілки… Але чим ближче до села, тим сильніше почало доймати його не то здивування, не то бентега. Навколишні поля у таку пору завжди вирували людьми, дзвеніли голосами, витенькували косами, на мочарах паслася худоба, на виноградниках, підв’язуючи першу зелену лозу, виспівували жінки. А нині довколишні простори огорнула мовчанка — жодної живої душі.
«Що сталося? — подумав з тривогою батько. — Чи хто помер або ще більша біда?» Не в силах угамувати збентеження, на мить зупинився, приклав долоню до грудей. Тут раптом помітив, як яругою, все ближче тулячись до ожинових зарослів, із гатикошаркою[7] за плечима, у бік міста крадькома спіхує жінка.
— Егей, почекайте лиш! — крикнув батько і кинувся навперейми.
Та на мить зупинилася, оглянулась, але, побачивши батька, почала бігти. Однак із тридцятикілограмовим кошиком довго не бігтимеш. Нещасна невдовзі скинула із себе ношу, впала на коліна і заломила руки. Це була Олена Журило — вдовиця, мати п’ятьох сиріт.
7
Гатикошар, гатикошарка — великий кошик із пристосуванням, за допомогою якого чіпляється на плечі, немов рюкзак.