— Аби-сь знав, що у снігів немає хати. Вони живуть у хмарах, а потім падають на землю і топляться, стають водою, — навчаю скоромовкою малого, намагаючись відвернутися від його очей.
Але брат ще деякий час продовжує тримати на мені погляд, а потім раптом підбігає. Схоплює мої руки і притуляє до своєї щоки.
— Я так тебе люблю, дуже тебе люблю! — шепоче ласкаво.
— Ну, перестань, перестань, — вивільняю правицю і легенько попліскую його по спині.
А сам піднімаю голову і дивлюсь у білу далечінь. Ковтаю сльози і ледь стримую себе, щоб не заплакати вголос.
— Пішли скоріш, — беру його за руку. — Цар уже, майже, очі видивив за нами. Повіншуємо йому, а він нам дарунків у торбу насипле, — усміхаюся мрійливо, й наддаємо ходи.
Чорний камінь із тужними очима
Штефан Цар забрів до нас за кілька років перед війною. Страшна засуха обпалила того літа Верховину. Під осінь люди, чудом уцілілі, жахаючись голодної зими, почали спускатися з гір. Відчаєні, обірвані, опухлі з голоду, з одвислими щелепами, ледве тримаючись на ногах, брели цілими юрбами через наше село подалі в долину за порятунком або смертю. Йшли мовчки, без сподівання на ласку долі, і здавалося, що засуха випалила їхні душі і серця. Йшли мумії, у яких від живих людей зостався лиш голодний блиск очей. Спливала одна хвиля, а голодна повінь уже несла іншу. Несла безупинно, як торішнє листя, як обламані стовбури колись могутніх зелених дерев. І виділося, цей страшний паводок ніколи не зупиниться, він знесе, змете все живе на своїм шляху, грозячи другим всесвітнім потопом. І дивно: жоден верховинець не вдався до жебрів чи злодійства. Проходячи селом, люди навіть не зупинялися, щоб виканючити шмат хліба чи горня молока. Це були беззахисні діти гір, які успадкували гордість, самоповагу, гідність і чесність. І хоч життя зігнало їх з Верховини, воно не могло примусити спуститися із вершини честі і впасти безпомічно на коліна перед вівтарем жорстокої долі. І навіть коли газдині виносили нещасним який-небудь наїдок, верховинці довго ніяковіли і зрештою наважувалися прийняти милостиню. Відтак кормили дітей, а крихти залишали собі.
— Ми йдемо на зарібки, — пояснювали чоловіки. — Он туди, на Дунайську низовину. — І тикали вказівним пальцем чомусь не на південь, а в небеса. — Будемо повертатись, неодмінно віддячимо вам. Кажуть, на Дунаї цього року земля файно вродила, а наші бідні гори геть висохли, схудли, аж боляче дивитися.
Говорячи про Дунай, верховинці на мить осяювались блаженною і якоюсь страшною посмішкою, наче мова йшла про рай, у якому дуже гарно і солодко, але невідомо, чи буде дорога назад.
— Ми обов’язково повернемо борг, дай вам боже здоров’я, — обіцяли горяни газдиням і, вже не в силі стриматись, гірко плакали. Чоловіки, жінки соромились свого горя.
Вийшовши за село — останнє у передгір’ї, верховинці ставали на коліна перед величезним дубовим хрестом і молилися. Підвівши очі до гір, невідомо кому посилали молитви — розіп’ятому Ісусу чи Верховині, яка жахно палахкотіла синьо-прозорим полум’ям на далекому північному овиді. Отак і чипіли навколішки майже до самого заходу сонця, а коли його чоло торкалося обрію, знімалися, востаннє кидали хрести на далекі гори і, вже не спішачи, йшли долиною туди, де опускалося світило. Через якийсь час людей поглинав західний небокрай, але тіні їхні ще довго гойдалися безладними юрбами на фоні кривавих небес.
В один із днів уже дозрілої осені, коли голодна повінь стихла, через село пройшов верховинець із мішком за плечима. Невисокий, худющий, оброслий рудою щетиною, крізь яку ледь жевріли зеленаві вогники запалих очей, він нагадував бездомного собаку, що давно вже забув свого господаря. На голові чоловіка незграбно сидів капелюх, вірніше, одні його криси, постоли були перев’язані брудним ганчір’ям. Єдиною річчю, яка мала людський вигляд, був мішок, у котрому сарака тяг непомірно тяжку для виснаженого тіла ношу. Мішок перекочувався з правого боку на лівий. Так само кидало і чоловіком. Кілька разів він падав у канаву, але одразу піднімався, озирався перелякано, схоплював поспішно мішок, звалював його на спину і, закусивши нижню губу, далі долав шлях. Піт брудними патьоками стікав з його обличчя, ноша до крові в’їдалась у праве плече, але верховинець, тяжко дихаючи, йшов і йшов, доки не впав за селом під ноги Ісусу, розіп’ятому на чорному дубовому хресті. Це було після обіду, і ніхто із сельчан, повертаючись із поля, не звернув уваги на жебрака, що пристрасно бив поклони біля розп’яття. Там його застали і вранці. Але на цей раз очі і руки чоловіка були звернуті не до хреста, а до сонця, яке, спираючись на далекі гори, поволі сходило над землею.