Відень, 26-го січня 1952 р.
Коханий мій Паулю,
уже так давно я не маю жодної звістки від Тебе. Я нічого не знаю про те, чи надійшов до Тебе мій лист і пакуночок, ані про те, чи будеш Ти в Австрії. Однак це зовсім не докір. Я тільки турбуюсь — я ж зовсім не знаю, як тепер ведеться Тобі, і «де» Ти тепер.
Передусім я хочу сповістити Тобі: наприкінці квітня я можу взяти свою першу відпустку. Хоча це й буде тільки 14 днів, або три тижні, однак я неодмінно хочу до Тебе, хочу Тебе побачити. Геллери{130} знову зможуть прийняти мене. Та Ти маєш знати, що я приїду заради Тебе.
Напиши мені якомога скоріше, будь ласка — це не мусить бути якийсь довгий лист. Подай же, нарешті, ознаку життя! — І я б зраділа, якби Ти хоч трохи зрадів моєму приїздові.
Я маю, як і раніше, дуже багато роботи, гарної, однак і такої, яка не приносить жодної сатисфакції, і майже не встигаю передихнути. Дні проминають, і важко берегти розуміння того, що незмінне. Та я пам’ятаю про нього завжди, щогодини, і Ти належиш до цього незмінного. Бо нічого не може змінити того, що частка мене завжди з Тобою, а частка Тебе завжди зі мною.
Інґеборґ.
28 {131} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 16.2.1952
16.2.1952
Люба Інґеборґ,
тільки тому, що мені так важко відповісти на Твого листа, я пишу лише сьогодні. Це не перший мій лист{132} до Тебе, відколи я шукаю відповіді, але, сподіваюся, цього разу це той лист, якого я також відішлю.
Ось те, що я наважуюся сказати: не говорімо більше про речі, які неможливо повернути, Інґе, — вони лише сприяють тому, що рана знову відкривається, вони збуджують у мене гнів і обурення, вони сполохують минуле — а це минуле так часто здавалося мені порушенням пропорцій, Ти знаєш це, я дав Тобі відчути, та й усвідомити це — вони занурюють речі у морок, над яким треба довго стояти навпочіпки, щоб знову витягнути їх на світло, дружба вперто відмовляється виступити тут рятівником, — Ти бачиш, відбувається щось геть протилежне до того, чого Ти бажаєш, що Ти чиниш, іншими словами, які час розсіює перед Тобою з не надто малими інтервалами, це неясності, з якими я знову так само нещадно воюю, як свого часу й з Тобою.
Ні, не кружляймо більше навколо того, що безповоротно втрачене{133}, Інґеборґ. І не приїжджай, будь ласка, заради мене до Парижа! Ми завдаватимемо одне одному тільки болю — Ти — мені, а я — Тобі — який у цьому сенс, скажи?
Ми достатньо знаємо одне одного, щоб усвідомлювати, що між нами можлива тільки дружба. Все інше безповоротно втрачене.
Якщо Ти писатимеш мені, то я знатиму, що ця дружба для Тебе ще щось значить.
Ще два запитання: д-р Шьонвізе, напевне, не має більше наміру робити передачу про мої вірші? Міло не написав мені, отже із запрошення до Німеччини також нічого не вийшло?
Від Гільди Шпіль{134} я отримав десь зо два місяці тому милого листа, досі це все; на мого листа, в якому я запитую, чи існують перспективи знайти видавця, вона не відповіла.
Мені дуже прикро від цієї історії з віршами, проте ніхто не допомагає. Tant pis[2]{135}.
Дай невдовзі знову чути про себе, Інґе. Я завжди радію, коли ти пишеш. Я справді радію{136}
Пауль
Твого пакуночка я, на жаль, не одержав; напевне, він загубився.
29 {137} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 21.2.1952
21-го лютого 1952 р.
Дорогий Паулю,
вчора я отримала Твого листа за 16-те — я Тобі дякую. Пробач, що я все-таки ставлю Тобі ще декілька запитань, і, якщо Ти віриш у можливість дружніх стосунків між нами, то відповісти на них не має бути для Тебе обтяжливо.
Отож, я не хочу створювати Тобі нових проблем, і вимагати від Тебе знову продовжити наш зв’язок від того моменту, коли ми його розірвали; я не буду в Парижі{138} заради Тебе. Однак може статися, що я все-таки буду там, раніше, а чи пізніше, — це може статися легко у зв’язку з моєю професією. І, щоб не виникло жодних непорозумінь, я хочу Тебе запитати, чи захочеш Ти знати, коли я приїду, чи матимеш Ти, наприклад, бажання, зустріти мене в цьому випадку, а чи ні? А може, Тобі неприємно буде знову мене побачити? Не сердься, коли я ставлю таке запитання, та Твій лист мене дуже збентежив, я розумію Тебе, і не розумію Тебе; я завжди пам’ятаю, наскільки все було складно, — Твої обурення й «гнів» зрозумілі — однак, чого я не можу збагнути, і про це я мушу якось сказати — то це цю жахливу непримиренність, це «жодного прощення й жодного забуття»{139}, страшну недовіру, яку Ти даєш мені так відчути. Коли я вчора знову й знову перечитувала Твого листа, на душі мені було дуже злиденно, усе видавалось мені позбавленим сенсу й даремним, мої зусилля, моє життя, моя праця. Не забувай, що «неясності», з якими Ти йдеш до суду, — це наслідок того, що я говорю в порожнечу. Я більше не маю можливості будь-що виправити, а це найгірше, що може із будь-ким статися. Моя ситуація стає дедалі примарнішою. Я все поставила на одну карту, і я програла. Що далі зі мною станеться, мене мало цікавить. Після того, як я повернулася з Парижа{140}, я більше не можу так жити, як раніше жила, я забула, що значить експериментувати, та й не хочу вже більше цього, я вже нічого не хочу. І не бійся, що я ще раз почну говорити про це — я маю на увазі минуле.