26-27-го жовтня 1957 р.
51 {235} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 28.10.1957
Я НАПИШУ СЬОГОДНІ ТЯЖКО ПРОБАЧ
ІНҐЕБОРҐ
52 {236} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 28.-29.10.1957
Понеділок, 28-го жовтня 1957 р.
Мюнхен
Паулю,
уже десять днів минуло{237}, як надійшов Твій перший лист. Відтоді я щодня намагаюся відповісти, та проминаю нагоду, бо годинами веду з Тобою розмови, сповнені розпачу.
До яких скорочень я мушу вдатися тепер у листі! Чи Ти, усе-таки, зрозумієш мене? Чи думатимеш про ті моменти, коли перед моїми очима — тільки вірші, або тільки Твоє обличчя, або Nous deux encore?![6]{238}
Я не можу ні з ким порадитись, Ти це знаєш.
Я вдячна Тобі, що Ти про все розповів дружині{239}, бо «заощадити» їй це все означало б, усе-таки, брати на себе більшу вину, а також її принижувати. Бо вона є такою, якою є, і Ти любиш її. Та чи здогадуєшся, що важать для мене її покора та розуміння? А для Тебе? Ти не смієш покинути її та Вашу дитину{240}. Мені Ти відповіси, що це вже сталося, що вона вже й так покинута. Однак я прошу Тебе, не покидай її. Чи мушу це обґрунтовувати?
Коли я змушена буду думати про неї та про дитину — а я завжди про них буду думати — я не зможу обіймати Тебе. Що далі — я нічого не знаю. Доповнення, кажеш Ти, мусить значити «У життя»{241}. Це стосується наснилих{242}. Та чи ми всього тільки наснилі? І чи це доповнення не існувало завжди, і чи ми не зневірилися в житті, саме тепер, коли думаємо, що все залежить від одного кроку за межі, у потойбіч, разом?
Вівторок{243}: я знову не знаю, що далі. Я не могла заснути до четвертої ранку й хотіла змусити себе далі писати, однак не змогла доторкнутися до листа. Коханий мій Паулю. Якби Ти зміг приїхати наприкінці листопада! Я так прагну цього. Чи смію? Тепер ми повинні бачитися.
У листі до принцеси{244} я мусила вчора, щоб не уникати теми, написати кілька слів про Тебе, «сердечних» слів. Раніше мені, попри все, це вдавалося легше, бо я була незмірно щаслива, вимовляти або писати Твоє ім’я. Тепер я вже майже думаю, що повинна просити в Тебе пробачення, коли не лишаю його тільки для себе.
Хоча ми вже знаємо, як нам доводитиметься посеред інших. Та нам це вже більше не буде завадою.
Коли я тиждень тому повернулася до Донауешінґена, то раптом мала бажання про все розповісти, бажання мусити про все розповісти{245}, як Ти мусив зробити це у Парижі. Однак Ти мусив, а я навіть не сміла, я ж бо вільна, і в цій волі самотня. Чи знаєш, що я маю цим на увазі? Проте це одна тільки думка, із довгого ланцюга думок, із полонення.
Ти сказав мені, що назавжди примирився зі мною, я ніколи цього не забуду. Чи мушу думати, що знову роблю Тебе нещасливим, що знову несу руйнування, їй і Тобі, Тобі й собі? Що можна бути настільки приреченою, — цього я збагнути не можу.
Паулю, я надсилаю листа таким, як він є, хоча прагнула бути набагато точнішою. —
Ще в Кельні я хотіла сказати Тобі, попросити Тебе іще раз прочитати «Пісні під час втечі»{246}, тієї зими, два роки тому, я дійшла кінця і прийняла твою відмову. Я більше не мала надії бути виправданою. До якого кінця?
Інґеборґ
Вівторок увечері:
Сьогодні вранці я написала: тепер ми повинні бачитися.
Це огріх, який я вже відчувала, і який Ти повинен мені ще простити. Бо я не можу відмовитися від слів: Ти не смієш залишити її та вашу дитину.
Скажи, чи вважаєш Ти несумісним те, що я хочу Тебе зустріти й кажу Тобі це.
53{247} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 31.10. — 1.11.1957
6
Nous deux encore (франц.) — Ми знов удвох. Ремінісценція з вірша Мішо NOUS DEUX ENCORE в перекладі ПЦ «Усе ще і знов, ми удвох».