3-го жовтня 1957 р.
Сьогодні. День із листом.
Руйнація, Інґеборґ? Ні, безсумнівно ні. Натомість: правда. Бо ж це, напевне, також і тут, протилежне поняття: позаяк це засадниче поняття.
Чимало опускаю:
Я приїду до Мюнхена наприкінці листопада, близько 26-го{248}.
Повертаючись до опущеного:
Я не знаю, що це значить, не знаю, як я повинен це називати, призначенням, можливо, долею чи місією. Пошук найменувань не має сенсу, я знаю, що це так, назавжди.
Мені також ведеться, як і Тобі: те, що я смію вимовляти й писати Твоє ім’я і не ставати на прю із жахом, який мене при цьому опановує — для мене це, попри все, — ощасливлення.
Ти знаєш це: Ти була, коли я Тебе зустрів, для мене і тим, і тим: чуттєвим і духовним. Це завжди нероздільне, Інґеборґ.
Згадай-но «У Єгипті»{249}. Кожного разу, коли я читаю його, я бачу, як ти входиш у цей вірш: Ти — життєвий ґрунт, зокрема й тому, що Ти є і продовжуєш бути виправданням мого промовляння. (На це я натякав і тоді в Гамбурзі{250}, хоча й не здогадувався цілковито, як правдиво тоді говорив.)
Проте саме собою промовляння, воно ще нічого не значить, адже я волів також бути з Тобою безмовним.
Інша царина в темряві:
Чекання: я взяв до уваги і це. Але чи не означає це також чекати на те, що життя піде нам якимось чином назустріч?
Нам життя не піде назустріч, Інґеборґ, чекати на це було б для нас найневідповіднішим способом бути тут.
Бути тут, так, це ми можемо й сміємо. Бути тут — одне для одного.
І хай це лише кілька слів, alla breve[7], якийсь лист, один раз на місяць: серце почне оживати.
(І все ж, конкретне питання, на яке Ти мусиш відповісти якомога скоріше: Коли Ти їдеш до Тюбінґена, коли до Дюссельдорфа{251}? Мене також запросили туди.)
Ти знаєш, що я тепер знову можу говорити (і писати)?
Ах, я мушу Тобі ще багато чого розповісти, також речі, про які навіть Ти не здогадуєшся.
Пиши мені.
Пауль
P.S.
Дивним чином мені треба було, по дорозі до Національної бібліотеки, купити «Франкфуртер альґемайне». І наштовхнутися на вірша{252}, якого Ти надіслала мені разом зі своєю збіркою «Відрочений час», написаного на клаптику паперу, від руки. Я завжди витлумачував його для себе, аж ось він знову повертається до мене — в якому контексті!
1.Х. 57
Вибач, Інґеборґ, вибач дурний учорашній постскриптум — я, напевне, більше ніколи не буду так думати й говорити.
Ах, я був такий несправедливий до Тебе, усі ці роки, і постскриптум був, напевне, лише рецидивом, який прагнув прийти на допомогу моїй безпорадності.
Хіба «Кельн, Ам Гоф»{253} не гарний вірш? Гьоллерер, якому я недавно передав його для «Акцентів»{254} (я мав на це право?) сказав, що це один з моїх найкращих віршів. Завдяки Тобі, Інґеборґ, завдяки Тобі. Хіба він коли-небудь з’явився б, коли б ти не розповіла про «наснилих»{255}? Одне Твоє слово — і я можу жити. І яке щастя, що тепер я знову чую Твій голос!
54 {256} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 2.11.1957
День усіх святих {257}
3.ХІ.57
55 {258} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 5.11.1957