Мюнхен, Ам Гоф{307}
Інґеборґ
69 {308} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Франкфурт-на-Майні, 9.12.1957
Франкфурт, понеділок уночі{309}
Інґеборґ, кохана моя Інґеборґ —
Я потім ще раз виглянув з потяга, Ти також обернулася, однак я був уже надто далеко.
Відтак воно наринуло й стиснуло мені горло, шалено.
А потім, коли я повернувся в купе, сталося щось дивне, воно було таким дивним, що я довірився йому на всю подальшу дорогу — я хочу це Тобі тут описати, так, як воно охопило мене — Але Ти мусиш уже тепер вибачити мені, що я міг чинити так безконтрольно.
Отож, я знову повернувся в купе і витягнув з портфеля Твої вірші{310}. Це було так, наче я тону в чомусь прозоро-ясному.
Коли я підвів погляд, то помітив, як молода жінка, що сиділа біля вікна, дістала «Акценти»{311}, останнє число, й почала гортати його. Вона гортала й гортала, мій погляд міг стежити за цим гортанням, адже він знав, що дійде до Твоїх віршів і Твого імені. Відтак дійшло до них, і рука, що гортала, завмерла. І я бачив, що гортання припинилося, що її очі читали, ще і ще. Я був переповнений вдячністю. Потім на якусь мить я подумав, що це міг бути хтось, хто був присутній на Твоєму літературному вечорі, бачив Тебе і тепер знов упізнав.
І відтак я хотів знати це. І запитав. І сказав, що це була Ти, перед цим.
І запросив даму, молоду письменницю, яка здала в Мюнхені рукопис у видавництво Деша, яка також, як вона розповіла мені, пише вірші, на горнятко кави. Відтак я почув, як дуже вона захоплюється Тобою.
Я не промовив нічого необережного, Інґеборґ, проте вона, очевидно, вже здогадалася, для неї це було відкриттям.
Потім я подарував їй обидві мої збірки{312} й попросив почати читати їх лише тоді, коли вона вийде з потяга.
Це була молода жінка, можливо, тридцяти п’яти років, вона напевне знає тепер усе, але я не думаю, що вона понесе це між люди. Я справді не вірю в це. Не сердься, Інґеборґ. Не сердься, будь ласка.
Це було таким дивним, це було щось зовсім із нашого світу — людина, якій я завдячую цим, мала право знати, кого вона бачила перед собою. Скажи мені щось на це, лише одне слово — будь ласка!
Я тепер також подумав, що Ти могла б передати цій жінці вітання, я записав для Тебе її адресу:
Марґот Гіндорф{313}
Кельн-Лінденталь
Дюренер штрасе 62
Напиши мені кілька слів до Парижа, я буду там у середу.
У Франкфурті, була якраз восьма година, я зателефонував пані Кашніц{314} — ніхто не відповів. Я ще раз спробую завтра вранці. Я мушу знову бачити Тебе, Інґеборґ, я ж кохаю Тебе.
Пауль
Я мешкаю тут у Крістофа Шверіна{315}: наші книжки стоять поруч.
70 {316} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Мюнхен, 11.12.1957
Середа
Паулю, коханий,
у мене тут у готелі тільки цей зім’ятий папір, усе інше — на Франц-Йозефштрасе, там, де світильник{317}. Сьогодні пополудні я забрала звідти Твого листа. Це дивна й гарна історія, яка тепер стала нашою. Чому б я мала сердитися? Тільки писати цій жінці{318} не буду, пробач, я не можу додати більше нічого важливого. (І писати до інших мене обтяжує).
Увечері, в понеділок увечері, я, тримаючи чорний пенні в руці, пішла ще до Піпера, і все вдалося; я також змогла відразу перейти до готелю (називається він Блакитний дім{319}) — я залишуся тут до п’ятниці зранку.
Сьогодні мені змінили номер телефону; ось той, який матиму: 337519. Інший Ти можеш викреслити.
Кожен день повен відлуння. Однак Ти не повинен тепер через мене ігнорувати Жизель. Не з обов’язку, а зі звільнення. Кому ми зможемо дякувати за все?
Інґеборґ
71 {320} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.12.1957
БУДЬ ЛАСКА НЕ НАДСИЛАЙ ЩЕ МОРАСУ{321} ВІРШІ ДО ПОБАЧЕННЯ СКОРО
ПАУЛЬ
72 {322} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.12.1957