І напиши мені кілька рядків.
Пауль
98 {422} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Париж, 25.6.1958
Понеділок, 23-го червня 1958 р.
Паулю,
я тепер у Парижі{423} (цього не знає ніхто) — та чи Ти також тут, а чи все ще в Німеччині{424}? Я маю поговорити з Тобою. Чи міг би Ти прийти в середу о 16-й годині до кав’ярні Жорж V.{425}, цієї миті мені нічого ліпшого не спадає на думку, це біля станції метро, яка також так називається. Якщо Тебе не буде цієї середи, я напишу Тобі ще раз і попрошу прийти іншого разу.
І не кажи, будь ласка, знайомим, якщо їх зустрінеш, що я тут.
Жизель, звичайно, я на увазі не маю.
У середу буде мій день народження; десять років тому ми святкували моє двадцятидвохліття{426}.
Коли Ти телефонував мені, я ще не знала, як усе відбуватиметься. Однак я знаю, що Ти намагатимешся зрозуміти мене, щоб прийти на поміч, порадою або безпорадно. Якби Ти тільки прийшов, подивився на мене хоч кілька годин —
Інґеборґ
Додаток: вірш «Куди нам вертати у громовиці троянд»{427}.
У громовиці троянд
99 {428} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Посвята в окремому відбитку Артюра Рембо, «П’яний корабель», Париж, червень 1958
Для Інґеборґ —
Пауль
Париж, червень 1958{429}
100 {430} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Неаполь, 16.7.1958
Неаполь, віа Ґенерале Парізі 6
6-го липня 1958
Паулю, я все-таки поїхала далі, до Неаполя{431}, з огляду на подальше «перебування»{432} у Мюнхені, і буду тут до кінця літа. Однак мені сумно, я байдужа до всього, де б не була. Я почала працювати й не хочу думати ні про що інше, як про роботу{433}, працювати, не підводячи погляду. Деколи мені видається, що буде війна{434}; з усіх новин та висловлювань, як ніколи, проривається зло й безумство. Що ми можемо ще зробити? Скажи. Я думаю в розпуці про Тебе, знову й знову про Тебе пополудні на Іль Сен Луї{435}, тоді було так, немовби ми були в рівновазі, під дощем, і нас не мусило забирати жодне таксі.
Я рада, що біля Тебе Жизель і дитина{436}, а Ти — біля них обох, — це захисток, наскільки тут може бути ще захисток.
А ми — ох, Паулю, Ти ж знаєш, і я не можу тепер дібрати для цього жодного слова, щоб висловити повністю все, що нас ще тримає.
Інґеборґ
101 {437} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 21.7.1958
21-го липня 1958 р.
Інґеборґ, Твій лист, Твої листи{438} надійшли, сьогодні.
Куди нас несе, я не знаю, відбувається так багато жахливого.
Прийми ці два вірші Єсеніна{439}, мені було гарно перекладати їх, тепер над ними знову висить пелена.
Il у aura toujours l’Escale[15]{440}
Пауль
Ми їдемо на природу{441}, на вісім днів.
Додатки: переклади Сергія Єсеніна, «Проплясал, проплакал дождь весенний» та «О пашни, пашни, пашни».
102 {442} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Неаполь, 10.8.1958
Віа Генерале Парізі 6 (ну ось, будь ласка: Парізі!)
Неаполь, 10-го серпня 1958
Паулю, коханий.
Одна з цих мертвих неділь. Я знову перегортаю сторінки Мандельштама{443} й перечитую останні вірші Єсеніна{444}. «…Не изменят лик земли напевы, не стряхнут листа….» І, все-таки, я пишу, й радію з острахом, робота йде повільно, ще немає нічого визначеного й завершеного. І загалом нічого. Майже байдужість у цій самоті. Один день нагадує інший. Жодних людей. Поруч працює Ганс, час до часу на вихідних ми ходимо в кіно, як це роблять тут усі люди. Це цілком добре життя, людині так мало потрібно, якщо тільки це осягнути. Це, так чи так, тільки передих, один із тих, які бувають нечасто, які нам дозволено мати. І «розв’язки», можливо, не буде, тієї, якої шукала, і яку, напевно, колись знову пробуватиму шукати. Страшно ставити запитання, коли вочевидь так багато безглуздя. Яку інстанцію Ти міг би назвати? Саме тому я не маю кого просити, захистити Тебе — мені це теж спадає на думку. Я маю лише свої руки, щоб обійняти Тебе, коли Ти зі мною, лише кілька слів, щоб Тобі щось сказати, аркуш паперу, щоб послати Тобі до Парижа своє ім’я. Ох, Паулю.