Інґеборґ, люба,
лише кілька рядків, дуже квапливо, щоб сказати Тобі, як я радію, що Ти приїдеш{31}.
Сподіваюся, що цей лист надійде ще вчасно, і Ти напишеш, коли Ти прибудеш: можна мені зустріти Тебе? Чи мені цього не дозволено, бо я не смію також розпитувати Тебе «чому» і «для чого»?
Я сповнений нетерпіння, люба.
Твій Пауль
Ось мій телефонний номер:
DAN 78-41{32}
9 {33} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 20.8.1949
31, Рю дез Еколь
Париж, 20-го серпня 49 р.
Моя люба Інґеборґ,
отже, ти приїдеш тільки через два місяці — чому? Ти не говориш цього, Ти також не кажеш, наскільки, не кажеш, чи Ти отримаєш стипендію. А тим часом, як Ти пропонуєш, ми могли б «обмінюватися листами»{34}. Знаєш, Інґеборґ, чому я так рідко писав Тобі упродовж останнього року? Не тільки тому, що Париж загнав мене у жахливе мовчання, з якого я й досі не виборсався; але й тому, що я не знав, що Ти думаєш про ті короткі тижні у Відні. Який висновок міг я зробити з твоїх перших, хапливо накиданих рядків{35}, Інґеборґ?
Можливо, я помиляюся, можливо, все виглядає так, що ми уникаємо одне одного саме там, де воліли б зустрітися, можливо вина лежить на нас обох. Інколи я кажу сам собі, що, можливо, моє мовчання є промовистішим за Твоє, позаяк темрява, яка накладає його на мене, давніша.
Ти знаєш: великі рішення слід завжди приймати самому. Коли надійшов той лист{36}, у якому Ти запитуєш мене, що Тобі краще вибрати — Париж чи Сполучені Штати, мені так кортіло сказати Тобі, що я б несказанно радів, якби Ти приїхала. Ти розумієш, Інґеборґ, чому я цього не зробив? Я сказав собі, що коли Тобі й справді щось (себто, більше, ніж щось) залежить на тому, аби жити у місті, в якому живу і я, то Ти не повинна була б запитувати в мене поради, а якраз навпаки.
Минув безкінечний рік, рік, за який Ти напевне чимало пережила. Однак Ти не говориш мені, як далеко відійшов за цей рік наш власний травень, наш червень…
Як далеко чи як близько Ти тепер, Інґеборґ? Скажи мені це, щоб я знав, чи Ти заплющуєш очі, коли я тепер цілую Тебе.
Пауль
10 {37} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 24.11.1949
Відень, 24-го лист. 1949 р.
Любий, любий Паулю,
уже настав листопад. Мій лист, якого я написала ще в серпні, дотепер лежить тут — усе це так сумно. Ти напевно, на нього чекав. Чи приймеш його ще сьогодні?
Я відчуваю, що надто мало кажу, що я не можу допомогти Тобі. Я мала б прийти, поглянути Тобі в очі, забрати Тебе звідтіля, цілувати й тримати, щоб Ти знову не зникнув. Прошу Тебе, вір тому, що я з’явлюся одного дня й поверну Тебе. Я дивлюся з великим страхом, як Ти вирушаєш у безмежне, відкрите море, та я хочу побудувати собі корабля, щоб повернути Тебе додому з Твоєї загубленості. Однак і Ти повинен щось для цього робити й не надто мені все ускладнювати. Час, та й багато чого — проти нас, та він не має права знищити те, що ми хочемо вирятувати із нього.
Напиши мені якомога скоріше, будь ласка, і напиши, чи хотів би Ти ще почути від мене хоча б одне слово, чи можеш прийняти ще мою ніжність, мою любов, чи можна Тобі ще чимось зарадити, чи Ти деколи ще сягаєш мене й огортаєш тим безпросвітнім, глибоким сном, в якому я хотіла б запроменіти.
Спробуй, напиши мені, запитай мене, випиши до останку все, що лежить на Тобі тягарем!
Я всією душею з Тобою,
Твоя Інґеборґ.
10.1 Додаток
Відень, 25-го серпня 1949 р.
Коханий,
цей лист не буде легким; минув рік без жодних запитань і без жодних відповідей, з не багатьма, хоча дуже ніжними привітаннями, обережними спробами поговорити, з яких донині нічого не вийшло. Чи Ти пам’ятаєш іще наші перші телефонні розмови? Як тоді було тяжко; мені завжди щось стискало горло, почуття, подібне до того, яке досі проймає наші листи. Я не знаю, чи й Ти відчуваєш те саме, однак так мені видається.
Очевидно, мовчанка Твоя була іншою, аніж моя. Для мене це очевидно, що ми тепер не говоритимемо ані про Тебе, ані про ті причини, які спонукали Тебе мовчати. Вони завжди є і будуть для мене важливими, проте якщо й треба щось покласти ще на шальку терезів, то в жодному разі не те, що має стосунок до Тебе. Ти для мене — це Ти, Ти для мене ні в чому не «винен». Ти не мусиш нічого казати, хоча я радію навіть найменшому слову, яке Ти промовляєш до мене. Зі мною усе виглядає інакше. З поміж нас обох я, напевно, не настільки складна, та все-таки мушу радше сама себе пояснити, бо Тобі важче це зрозуміти.