Напишу незабаром знову. Я думаю багато про Тебе.
Твоя
Інґеборґ
138 {604} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 10.8.1959
Париж, десятого серпня 1959 р.
Нелегко відповісти на Твої запитання, але я спробую, прямо тепер.
Стосовно ювілейного збірника: Неске написав мені кілька днів тому{605}, до листа був доданий список{606}, я є в цьому списку, хоча мене не запитали про згоду, себто без того, щоб Неске, якому я рік тому сказав, що подумаю про свою участь, коли знатиму імена інших учасників ювілейного збірника, дотримав свого слова. Отож, він не дотримав, я ж, натомість, внесений до списку, і це, безперечно, має свої (доволі мізерні) причини, а тепер я повинен якомога швидше надіслати свого вірша… Такий ось контекст, і цей контекст спонукає мене й до інших роздумів. Словом, я нічого не надішлю. Цим учинком Неске, хоча, певна річ, аж ніяк невипадково, полегшив мені завдання. Я бачу також, що Мартіна Бубера, про якого Неске свого часу казав мені, буцімто він також обіцяв йому матеріал, тут нема. Це щодо безпосереднього. А тепер Гайдеґґер. Ти знаєш, що я, цілком певно, буду останнім, хто зможе заплющити очі на його інавгураційну ректорську промову у Фрайбурзі{607}, а також і на дещо інше; проте я кажу собі, особливо тепер, коли маю досвід спілкування з такими патентованими антинацистами, як Белль{608} або Андерш{609}, що той, хто страждає від своїх помилок, хто не поводиться так, начебто він ніколи їх не чинив, хто не приховує своєї ганьби, є кращим, аніж той, хто найзручніше й найвигідніше влаштувався зі своєю тогочасною непричетністю (якщо вона й була, тоді я мушу, і я маю на це всі підстави, запитати, чи й справді вона була такою вже непричетністю у всіх своїх складниках?), так зручно, що він може тут і тепер — щоправда, тільки «приватно», а не привселюдно, позаяк це підриває, як відомо, престиж — творити найочевидніші ницості. Іншими словами: я кажу собі, що Гайдеґґер, можливо, дещо усвідомив; водночас я бачу, скільки підлості міститься в тому ж Андерші або Беллі; я бачу, далі, що пан Шнабель{610}, «з одного боку», пише книжку про Анну Франк і з гідною подиву великодушністю жертвує гонорар за цю книжку на певні покутні цілі, а, «з іншого боку», той же пан Шнабель присуджує панові фон Реццорі за його книжку, яка — на якому тлі! — вміє так гарно й так весело і — чи ж не правда? — так дотепно сервірувати увесь «до-нацистський» антисемітизм (і відтак, після того, як я — але чому це повинен бути я, коли йдеться про такі речі? — вказав йому на це, демонструє нечувану образу «формою», в якій я це зробив).
Ось що я бачу, моя люба Інґеборґ, бачу сьогодні.
А тепер до Твоєї франкфуртської доцентури: тут я мав, я маю — було б некоректно замовчувати це перед Тобою — справжні сумніви. Поминувши те, що цех (і не тільки він) залишає за собою, так би мовити, тільки поезію — і, вибач, але саме це належить до федеративно-республіканського чванства, у такий спосіб «ми» не гірші від Оксфорда{611}, поминувши те, що, коли беруть собі вірш до серця (бо ж існує програма, а до неї належить також, згідно з добрими й найкращими чутками, ще й щось «третє»{612}), то так найпереконливіше демонструють «продуктивність» цієї душі — поминувши все це (й багато чого іншого), я не думаю, що «поетика» може допомогти віршеві там, куди він, під нашими похмурими небесами{613}, готовий здійнятися. Однак, і це я кажу не тому, що Ти не можеш відмовитися від цього всього, однак: спробуй, усе-таки, авжеж, спробуй. Щось, що, можливо, ще не зовсім ясно окресленим з’являється перед Твоїми очима, щось ледве зриме, якесь затинання очей перед гадано над-ясним, допоможе Тобі, напевне, віднайти те чи те справжнє сповіщення. (Примітка на берегах: я цілковито за артикульоване.)
А тепер Твій політ{614}, Інґеборґ: лети будь ласка, якщо Ти не можеш відмовитися. Але якщо ти можеш відмовитися, то не лети. Врешті-решт Твоя «свобода» писати про це так чи так є лише невеликою вишуканістю рекламної ідеї, долученої до Твого польоту. Бо ж те, що Ти летиш, саме Ти: цього, Інґеборґ, людям досить. (Ти називаєш це працею; подумай, будь ласка, про додаткову вартість і обдумай при цьому, що вірш, який Ти пишеш, вносить у це свою долю.) І, зрештою, Інґеборґ, про трішки там-побувати… Стільки-то годин у південній частині Тихого океану, слони… Чи не краще було б, якби Ерік намалював Тобі слона, який, якщо Тобі пощастить, буде дуже схожим на польову мишу? Проте (тут також): у наш час люди літають — то чому б і Тобі не летіти, можливо, Ти вилітаєш при цьому для себе щось таке, що я, який лише лічені рази запускав паперового змія, зовсім неспроможний бачити й побачу лише тоді, коли Ти зробиш це зримим? Отож, на все добре, також і в повітрі!