Моя мовчанка насамперед означає, що я намагалася зберегти ці тижні такими, якими вони були, мені нічого більше не треба було, як тільки деколи отримувати листівку від Тебе, підтвердження, що я не снила, що наяву все було, як було. Я любила Тебе, цілковито незмінно, у тій площині, що була «за каштанами»{38}.
Тоді надійшла цьогорічна весна, і все наринуло з новою силою, стало тужливішим, і вийшло з-під дзвону зі скла, під який я його поставила. З’явилось багато планів, я прагнула до Парижа, прагнула знову Тебе побачити, та не можу сказати Тобі, чому та з якою метою. Я не знаю, чому хочу бути з Тобою й навіщо, і я з цього дуже радію. А втім, я знаю це надто добре.
Цей рік був для мене надзвичайно насиченим, дещо мені вдалося, я мала багато роботи, закінчила й підготувала до видання кілька перших речей{39}, сповнена сумнівами, нерішучістю та надіями.
Чи пам’ятаєш іще, як Ти ніяковів завжди від моєї відвертості в деяких справах? Я не знаю, що б Ти хотів тепер знати, а що ні, однак Ти, напевно, міг би припустити собі, що час, який минув від тієї миті, як ми були разом, не минув у мене без стосунків з чоловіками. Я задовольнила бажання, яке Ти мав стосовно цього всього тоді; про це я також іще Тобі не сказала.
Однак ніщо не стало зв’язком, я ніде не затримуюсь, мене проймає, як ще ніколи, неспокій, я не хочу й не можу нікому щось обіцяти. Ти запитаєш: як далеко в минулому опинилися за всім цим наші травень та червень — ні на день, мій коханий! Травень і червень тривають для мене сьогоднішнім вечором, вони будуть завтра опівдні, і так — через багато, багато років.
Ти пишеш із гіркотою, що, нібито, я дуже дивно поводилась, коли опинилася перед вибором поміж Америкою та Парижем. Я надто добре Тебе розумію, і тому мені тепер теж завдає великого болю, що Ти саме так це сприйняв. Усе, що б я не сказала на це у відповідь, буде неправдою. Може, я хотіла в такий спосіб побачити, чи Тобі на мені ще залежить, не навмисно, либонь, підсвідомо. Я не хотіла також вибирати поміж Тобою й Америкою, а лиш те, що осторонь нас. До цього ще додається дещо, те, що мені важко Тобі пояснити, як часто день у день руйнуються плани, як вони набувають іншого, нового обличчя. Сьогодні це стипендії, про які завтра не може бути жодної мови, бо треба було подати заяву до конкретного терміну, дотриматися якого немає змоги, окрім того — бракує підтверджень, які неможливо одержати. Сьогодні я вже настільки далеко, що маю кілька рекомендацій{40}, одну для стипендії до Парижа, іншу — до Лондона, проте я не можу сказати з певністю, що з цього вийде, я подаю ці заяви без жодної конкретної думки, а тільки в надії, що одна з них якось реалізується. Окрім того, дехто хоче взяти мене зі собою у приватну подорож до Парижа. Я навіть досить певна, що якось це вдасться, бо одного разу це вже мало не сталося{41}. У цей момент я сама собі на заваді, бо мої завершальні іспити для докторату{42} затягуються настільки, що я б ніколи не змогла собі уявити, що це можливо.
Ти, напевно, дійдеш після цього до висновку, що я від Тебе дуже віддалилась{43}. Я можу відповісти лише одне, наскільки неймовірним це б не видалося тепер навіть мені самій, я Тобі дуже близька.
Це гарна любов, у якій я з Тобою живу, і тільки тому, що боюся сказати надто багато{44}, я не кажу, що вона — найкраща.
Паулю, мені хочеться обійняти Твою безталанну, красиву голову, потрясти її й роз’яснити, що я висловлюю цим дуже багато, надто багато для мене, бо Ти ж мав би ще знати, наскільки важко мені віднайти відповідне слово{45}. Я сама бажаю собі, щоб Ти зміг усе відчитати з моїх рядків, геть усе, що стоїть поміж ними.
11 {46} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 10.6.1950
Відень, 10-го червня 1950 р.
Любий,
за кілька днів Нані Маєр їхатиме до Парижа{47}, і я попрошу її поговорити з Тобою про те, що мені важко висловити в листі.
Отож, я хочу вислати наперед багато, багато думок і надіятися, що незабаром ми дивитимемося на водну гладінь, яка знову межуватиме з Індією та з тими мріями, якими одного разу ми снили.