Твоя
Інґеборґ
145 {654} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 12.11.1959
Париж, 12-го листопада 1959 р.
Я написав Тобі 17-го жовтня, Інґеборґ — у крайній безвиході. 23-го жовтня, коли все ще не надійшло жодної відповіді, я написав, також у безвиході, Максові Фрішу{655}. Відтак, оскільки безвихідь тривала й далі, я спробував зв’язатися з Вами телефоном, багато разів — марно.
Ти була — я довідався про це з газет — на засіданні «Групи 47» і мала зі своїм оповіданням, що зветься «Все»{656}, великий успіх.
Сьогодні вранці надійшов Твій лист, сьогодні пополудні — лист від Макса Фріша{657}. Ти знаєш, Інґеборґ, що Ти мені відповіла.
Те, що написав мені Макс Фріш, Ти також знаєш.
Ти знаєш також — чи, радше, знала колись — , що я намагався сказати у «Фузі смерті». Ти знаєш — ні, Ти знала — і тепер я повинен нагадати Тобі про це — , що значить для мене «Фуга смерті»: це епітафія і могила. Той, хто пише про «Фугу смерті» те, що написав про неї цей Бльокер, той оскверняє могили.
Моя мати також має тільки цю могилу.
Макс Фріш підозрює мене в честолюбстві й марнославстві; він відповідає на мій безвихідний рядок — авжеж, це був тільки один рядок: як багато смів я (здуру) сподіватися від Вас! — всілякими дотепними коментарями й припущеннями стосовно різних проблем «письменника», так, наприклад, стосовно «нашого ставлення до літературної критики загалом». — Ні, я мушу процитувати тут — хоча я припускаю, що Макс Фріш зберігає відбиток свого листа — я також пишу тепер лише з відбитком… — , ще одне речення: «Бо якщо бодай іскорка цього (маються на увазі «порухи честолюбства й враженого марнославства») присутня у Вашому гніві, тоді всяке заклинання таборів смерті є, здається мені, недозволеним і страхітливим.» — Це пише Макс Фріш.
А Ти, Інґеборґ, утішаєш мене моєю «славою».
Яким би важким це не було для мене, Інґеборґ — а мені це важко — , я змушений тепер просити Тебе не писати мені, не телефонувати мені, не надсилати мені ніяких книжок; ні тепер, ні в наступні місяці — довго. Таке ж прохання я адресую, через Тебе, й Максові Фрішу. І, будь ласка, не ставте мене в становище, щоб я відсилав Вам Ваші листи назад!
Я не маю бажання, хоча ще дещо зринає перед моїм зором, продовжувати цього листа.
Я мушу думати про свою матір.
Я мушу думати про Жизель і дитину{658}.
Від усього серця бажаю Тобі всього доброго, Інґеборґ! Прощавай!
Пауль
146 {659} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 17.11.1959
17.ХІ.59
Я в тривозі за Тебе, Інґеборґ —
Але Ти мусиш зрозуміти мене: мій крик душі — Ти не чуєш його, Ти не при собі (де Ти мала би бути, як я припускаю), Ти… в літературі{660}.
І Макс Фріш, котрий робить цей «випадок» — який є криком! — літературно цікавим{661}…
Отож напиши мені, будь ласка, або надішли мені — телеграфом — свій телефонний номер на Кірхґасе.
(Не телефонуй мені, будь ласка: у нас гість: Рольф Шрьорс{662}…)
Пауль
147 {663} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 18.11.1959
Полудень середи,
щойно, кур’єрською поштою, надійшов Твій лист, Паулю, слава Богу! Я знову можу дихати. Вчора, охоплена розпачем, я пробувала написати Жизель{664}, тут лежить незакінчений лист, я не хочу її бентежити, однак всією душею тепер проситиму через Тебе в неї сестринського почуття, того, що зможе передати Тобі моє сум’яття, конфлікт у мені, — а також залежність мою у тому листі, який був недобрим{665}, я знаю, що він був мертвим.
Останні дні тут, відтоді, як надійшов Твій лист — усе це було жахливим, усе похитнулося, дійшло межі краху, ми всі нанесли одне одному стільки ран. Та я не можу й не смію говорити звідси{666}.
Я мушу говорити про нас. Це не має так бути, щоб ми розминулися знову, — це знищить мене. Ти кажеш, ніби я вже не при собі, а… в літературі! Ні, я прошу Тебе, де Ти блукаєш у своїх думках! Я там, де завжди, тільки часто доходжу до відчаю, тільки падаю під тягарем, тяжко нести нехай навіть одну людину, яка стає дедалі самітнішою від саморуйнації та хвороби. Я мушу бути здатна на більше, я знаю, і я буду здатна на це.