Я почую Тебе, однак Ти також допоможи мені тим, що мене чутимеш. Я надсилаю телеграму з номером телефону й молюся, щоб ми віднайшли слова.
Інґеборґ
148 {667} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 18.11.1959
342987 ТІЛЬКИ НЕ СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ ВІДНАЙДІМО СЛОВА
ІНҐЕБОРҐ
149{668} Інґеборґ Бахман разом з Клаусом Демусом до Пауля Целана, Цюрих, 20—21.11.1959
Цюрих, 20 — 21-го лист. 1959
Вітаємо Тебе, Паулю —
Твої найближчі, найвірніші друзі.
Інґеборґ Клаус{669}
150 {670} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 23.11.1959
МУЗИКА{671} ДО ТВОГО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ{672} І БАЖАЮ ТОБІ ВСЬОГО ДОБРОГО ВСЬОГО ЯКНАЙКРАЩОГО
ІНҐЕБОРҐ
151 {673} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Цюрих, 21.12.1959
Понеділок, 20 — 12 — 59{674}
Любий Паулю,
тепер, після довгих вагань, я надіслала тільки вітання до Дня народження. Надіюся, що мені спаде щось на думку, а чи прийде щось на поміч, що б я могла сказати Тобі, щоб нам усім стало легше, бо не тільки я і Ти приголомшені, надіюся, Клаус ще змалює Тобі картину труднощів{675}, які тут панують, краще, аніж я це можу зробити в листі. Вчора ввечері я бачила Клауса{676} впродовж години, ми змогли тільки трохи поговорити в гаморі гучномовців поміж двома поїздами, і тільки потім на мене все знову звалилось, питання, питання, мені так на душі, ніби я знаю не більше, аніж раніше, попри дуже прихильні, чималі зусилля Клауса. — Паулю, я мушу тому ще дещо сказати дуже відверто, щоб не було неясностей і нічого не залишалося нерозв’язаним. Вихід, який я не змогла знайти в телефонній розмові — чи пригадуєш? Я мушу про дещо попередньо сказати; це починається з того, що Ти не вважав за потрібне відповісти на Максового листа{677}, і що образа, висловлена зневажливою відмовою{678} в листі до мене, для нього залишається в силі, також після того, як ми з Тобою віднайшли рятівне слово одне для одного. Це нічого не значить для нього, бо причиною, передусім, був його лист, це обтяжує навіть його думки, також стосовно мене, бо виглядає так, ніби мені залежить лише на Тобі, на Твоїй біді, на наших взаєминах. Тоді, після першого листа від Тебе{679} та лиха, яке заподіяв він поміж мною і Максом, коли я повинна була боятися за все, мені вдалося досягнути тільки одного, — щоб ми мовчали про це (і поміж нами запанувала велика, гнітюча мовчанка). А нещодавно мені розповів Гільдесгаймер{680}, коли був тут проїздом, ніби Макс видається Тобі «підозрілим», я була при цьому сама й нічого Максові не сказала, хоча це повідомлення вжахнуло мене, і я не можу збагнути, чого Ти чекаєш від мене, як оця мовчазна згода, ця ніяковість, можуть бути сумісними з тими найменшими побажаннями, з якими сміє звернутись до нас людина, з якою ми спільно живемо. Я була деколи настільки не при своєму розумі, що хотіла піти звідси геть, назавжди, і хотіла ніколи більше Тебе не бачити, саме з цієї причини, і тому, що думала, що можна або втримати і те, і те, або втратити, а тепер побачила, що це неможливо. Однак можливість існує, вона не може не існувати, та самому неспромога її здійснити. Я думаю, Ти мусиш Максові написати, так чи так, але з чіткістю, яка внесла б ясність. І я знаю, що для нього нестерпне — думати, що те, що сталося поміж вами, має стосунок саме до мене.
Паулю, я здогадуюсь, який лихий час Тобі довелось пережити, та чи маєш Ти гадку про те, що відбувалося тут — часто я сумніваюся в цьому. Навіть Клаусові я не могла сказати всього, це було неможливо.
Окрім цього, ще все навантаження, Франкфурт{681}, робота вдень і вночі впродовж тижнів, порядкування у двох квартирах без жодної допомоги, гірше не може бути, і деколи дивно, що досі все це витримуєш. Так далі бути не може, як тільки семестр закінчиться, ми хочемо виїхати в сільську місцевість, у Південну Швейцарію або Верхню Італію, без повернення, — якщо тільки до того вдасться усе це витримати.