Часто мені дуже гірко, коли я про Тебе думаю, і деколи я не пробачаю собі, що не ненавиджу Тебе, за того вірша, це звинувачення в убивстві{848}, яке Ти написав. Чи винуватила Тебе хоч одна людина, яку Ти любиш, у вбивстві, коли Ти невинний? Я не ненавиджу Тебе, і це божевільно, однак, якщо коли-небудь ще щось має бути щирим і добрим, то спробуй і Ти розпочати відповідати мені, і не письмовою відповіддю, а почуттям, по-справжньому. Я не сподіваюсь на це, як і на дещо інше, жодної відповіді, жодного вибачення, бо жодного вибачення недоставатиме, і я не зможу його прийняти. Я чекаю, що Ти, коли допоможеш мені, сам собі допоможеш, Ти — собі.
Я сказала Тобі, що Тобі дуже легко зі мною, та наскільки б це не було правдою — правдою буде й те, що Тобі буде зі мною важче, аніж із будь-ким іншим. Я щаслива, коли Ти підходиш до мене в Отель дю Лувр{849}, коли Ти вільний і радісний, я все забуваю й радію, що Ти нічим не затьмарений, що можеш бути таким. Я багато думаю про Жизель, хоча мені не годиться надто це розголошувати, найменше перед нею самою, однак я справді про неї думаю й захоплююсь нею за велич і стійкість, яких Ти не маєш. Це Ти маєш мені пробачити: однак я вірю, що її самозречення, її прекрасна гордість і її терплячість до мене важать більше, аніж Твої нарікання.
Ти достатній їй у своїй біді, проте вона Тобі ніколи не буде достатньою у біді. Я жадаю, щоб чоловікові годі було утверджуватися через мене, проте їй Ти цього не дозволиш, яка це несправедливість.
192 {850} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Базель, 24.10.1961
24 — 10 — 61
Мій любий Паулю,
кожного, майже кожного вечора я намагалася далі писати листа, який ставав щораз довшим. Тепер я не можу його відіслати, бо він очікує надто багато. Краще я привезу його до Парижа{851} й доповню в розмові, і Ти його доповниш в розмові. Щоб роз’яснити те, що стосується тільки Тебе й мене. Я не бачу непорозумінь, які Ти припускаєш; я тільки подумала, коли від Тебе не було жодних вістей, що книжки мої{852} Тобі не сподобались. —
Цієї хвилі я ще не можу назвати Тобі точної дати. До 5-го або 7-го листопада — коли закінчиться Максова робота в театрі{853} — про приїзд не може бути жодної мови. І до Парижа я можу поїхати тільки сама, бо Макс дуже виснажений, а потім буде ще виснаженішим, і в будь-якому разі йому треба буде відразу повернутись до Риму.
Я дуже надіюся, що Тобі тепер краще, я від серця Тобі бажаю цього й напишу наступного тижня, коли зможу приїхати!
Велике вітання Жизель.
Інґеборґ
193 {854} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Рим, 5.12.1961
5 — 12 — 61
Віа де Нотаріс 1 Ф
Рим
Любий, любий Паулю,
чи не щодня я хотіла написати Тобі, однак наше повернення, та для мене ще одна подорож{855} поміж тим, не дали мені ні до чого дійти; якби ж то я ще могла, як це можуть інші, написати листа за годину або впродовж вечора — але вже віддавна це стало мовби хворобою, я не можу писати, я вже ушкоджена, вже тоді, коли ставлю дату або закладаю аркуш у друкарську машинку.
Я хочу, я бажаю Тобі, щоб Тобі врешті-решт стало краще, щоб Ти більше беріг здоров’я{856}, або, ще більше, щоб самовладання і новий спокій цілковито повернули Тобі здоров’я.
Часто мені видається, що Ти вже знаєш, скільки від Тебе залежить, і що Ти зможеш опанувати себе саме звідти, де Ти себе зрозумієш.
Наші уроки стають дедалі складнішими. Дозволь їм навчити нас.{857}
Вітай Жизель, і приїдьте, або приїдь, коли це буде можливо!
Усього любого, усього найкращого.
Твоя
Інґеборґ
194 {858} Інґеборґ Бахман і Макс Фріш до Жизель Целан-Лестранж і Пауля Целана, Рим, грудень 1961
Грудень 1961 р.
Дорога Жизель, дорогий Паулю,