Як тільки знатиму більше, насамперед — час від’їзду або прибуття, напишу знову.
Передай, будь ласка, пані д-р де Розенберґ, яку я, на жаль, особисто не знаю, мою сердечну подяку!
Невдовзі цілком
Твоя
Інґеборґ.
15 {59} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 27.9.1950
Коханий,
я так прагну мати хоч трошки захистку, що вже майже боюся, що незабаром знайду його. Ти мусиш мати зі мною багато терпіння — або сприймати мене дуже просто. Я розгублена, розпачлива й роз’ятрена, і я знаю, що не повинна очікувати від самого Парижа подолання всіх цих внутрішніх труднощів, і що, натомість, багато залежить від мене й від наших стосунків.
Я то радію прийдешньому, то боюся його; усе-ще переважає страх. Спробуй, будь ласка, бути добрим до мене, і спробуй мене утримати! Деколи мені видається, що все це — тільки бентежливий сон, і що Тебе цілком не існує, не існує Парижа, а тільки страхітлива, стоголова Гідра нестатків, яка безжально мене розчавлює й не відпускає.
Свою візу я повинна забрати 5-го жовтня; надіюся, вона таки вже буде готова. Якщо б, окрім цього, надійшли ще потрібні гроші{60}, то я, після довгого часу, знову мала б підставу для того, щоб бути щасливою.
Я обіймаю Тебе, дорогий, і незабаром надішлю Тобі звістку, коли виїжджаю!
Твоя
Інґеборґ.
27-го вересня 1950 р.
16 {61} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 14.10.1950 {62} або після цієї дати
Люба Інґеборґ,
зараз пів на п’яту, і мені потрібно йти до свого учня{63}. Це мало бути наше перше рандеву в Парижі, моє серце сильно билося, але Ти не прийшла.
Я мушу дати сьогодні ще два уроки, маю далеко їхати й повернуся лише за чверть до дев’ятої.
Під’єднання для Твоєї праски є в лампі; але будь обережною і добре замикай двері, щоб обслуга готелю не помітила, що Ти прасуєш. Повідписуй також свої листи. Чекати листів завжди важко.
І подумай трохи над тим, що на мене наринуло, коли я говорив з Тобою.
Пауль
17 {64} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, ймовірно, Париж, після 14.10.1950 або після 25.2.1951 {65}
Люба Інґе,
я повернуся приблизно о 1.45 — зачекай мене, будь ласка,
Пауль
18 {66} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 4.7.1951
Коханий мій Паулю,
сьогодні ввечері Клаус має їхати до Парижа; я хочу передати йому цього листа, а також інші, написані вже давно, або й зовсім недавно. Навіть якщо Ти не матимеш часу мені написати, я, напевно, дізнаюся незабаром від Клауса, як Тобі там ведеться.
Прошу, обдумай усе щодо своїх віршів; думаю, що Ти не помилишся, якщо спробуєш щось зрушити з місця з допомогою Юнґера{67} й Додерера{68}.
І не май мені, передовсім, за зле, що найважливіші листи я завжди писала на друкарській машинці. Вдаряти по клавішах настільки ввійшло мені в звичку — та навіть стало чимось більшим, ніж звичка — що я вже майже не в стані вимальовувати чорнилом на папері слова, які йдуть від серця.
Сьогодні я була у Французькому інституті; там я дізналася, що, напевно, усе-таки зможу поїхати до Парижа вже на наступний літній семестр (у лютому або березні 1952 р.{69}). Клаус мені дуже сподобався: останнім часом ми часто бачилися й розмовляли, було б дуже добре, якби ми всі четверо{70} не губили одне одного цілковито з очей.
З любов’ю
Твоя
Інґеборґ.
Відень, 4-го липня 1951 р.
18.1 {71} Додаток
Березень 51 р.
Паулю, коханий,
сьогодні — Великодній понеділок{72}, і я вперше встала після хвороби, яка була не надто важкою, однак виявилась для мене дуже важливою, бо мовби чудом стала в пригоді. Я вже не знала, як мені бути, як тут вийти із ситуації. Першою помилкою було те, що я впродовж тижня далі провадила гру свого колишнього віденського життя{73}, цілком так, ніби нічого не сталося, потім розпачливо й істерично обірвала його, не хотіла виходити з дому, хоча й знала, що так не може більше тривати, а потім додалося до цього ще щось іззовні, що було дуже поганим, майже найгіршим з того, що було дотепер{74}. Згодом приїхала моя сестра{75}, і я захворіла на грип. Тепер тут так тихо, як після бомбування{76} під час війни, коли дим розсіявся й бачиш, що будинку більше немає і не знаєш, що тут казати; та й що тут казати?