Я зупинив машину біля довгих крутих сходів, що вели до церкви, і, спитавши дороги в літньої жінки, котра сиділа на приступцях, пішов нагору до бічного входу в сад.
Хвіртка була не замкнена. Тіниста алея вела в глиб саду, де «біліла якась будівля. Одначе виявилося, що то тільки обгорілі стіни двоповерхового будинку. Попівство ж містилося в невеличкому будиночку ще далі, майже коло муру, що відгороджував сад од поближнього цвинтаря.
Я ступив на ґанок і постукав. За мить почулися стишені кроки. Двері рипнули, і на порозі з'явився священик. Невисокий, з худорлявим, ніби трохи дитячим обличчям, хоч посивілі скроні свідчили — молодість його минула вже давненько, — він і трохи не був схожий на сільського парафіяльного священика. Стоячи в дверях, він запитливо дивився на мене, скоріше здивовано, як із цікавістю.
— Чи можу я бачити панотця Альберді? — спитав я, хоч мені здалося, що в його обличчі є якісь невловимі риси схожості з Долорес де Ліма.
— Це я, — тихо і ніби боязко відмовив священик. — Слухаю вас.
— Я адвокат сеньйори де Ліма, — відрекомендувався я, скидаючи капелюха.
— Ах, Долорес! Давно вже я її не бачив… — священик пожвавішав і чемно усміхнувся. — Прошу, прошу, заходьте. Я дуже радий…
Він широко розчинив двері й жестом запросив мене до господи.
Через невеликі сіни й кухоньку ми пройшли до кімнати, яка, певне, правила за кабінет, бібліотеку і спальню водночас.
Стіни від підлоги до стелі затулені полицями з книжками. Під вікном — старомодний письмовий стіл із кріслом, обіч нього — вузький тапчан, засланий сірим пледом. Посередині — простий стіл і два стільці, в кутку — фігурка мадонни з дитиною.
— У вас чудова бібліотека, — мовив я, з цікавістю оглядаючи кімнату.
Священик кволо всміхнувся.
— Ніхто не вільний від пристрастей… — одказав він сентенційно.
Я підійшов до стіни і пробіг очима по корінцях найближчих книжок. Кант, Ламетрі, Лейбніц, Мах, Марітен…
— Але це щось більше, ніж звичайна пристрасть бібліофіла, — сказав я, показуючи на книжки. — Самі філософи?
— Авжеж. Вас, напевно, дивує, — повів далі трохи збентежено, — що я, сільський священик… Власне… Це всього-на-всього спомин про молодість.
— Але я бачу тут чимало нових видань…
— То й що? Я захоплююсь і досі… Сідайте отут! — він показав на крісло, а сам умостився скраю тапчана. — Що чувати в моєї сестри? Як там Маріо?
— Мені здається… нічого нового. Я вже казав, що я адвокат сеньйори де Ліма…
Альберді споважнів.
— Я вас слухаю.
— Очевидно, сеньйора де Ліма писала…
— Не писала, — урвав він тихим, наче й лагідним тоном, в якому, проте, вчувалося роздратування. — Ми не листуємося майже десять років.
— Йдеться про могилу Хосе Браго.
На мить в очах священика майнув ніби подив, потім він перевів погляд на вікно і, не дивлячись на мене, сказав:
— Он як… згадала. Можете її запевнити, могила не заросла бур'яном. У перші роки після смерті Хосе, коли всі забули про могилу, я доглядав за нею. Тепер мій догляд не потрібний. Щодалі частіше приїздять люди… Привозять квіти… Посмертна слава — найкращий охоронець могил… — він на мить замовк. — Отже, і Долорес згадала, — повторив він, не приховуючи глузування.
Мені стало ніяково.
— Сеньйора де Ліма мала на гадці не це, прохаючи мене з'їздити сюди, — почав я обережно, але священик не дав мені скінчити.
— Не захищайте її, сеньйоре адвокате. Можливо, вас дивує, що я не приховую від вас, людини, яку бачу вперше, мого ставлення до сестри. Але я гадаю: ви, як її адвокат, повинні знати все. До того… я не люблю брехати. Такий вже я є і, напевно, таким лишуся…
— Мова йде про ексгумацію, — промовив я.
— Ексгумацію?! Хто це додумався! — скипів священик, — Хосе жадав, щоб Пунто-де-Віста стало місцем його вічного спочинку, і я не погоджусь заради нікчемності мирської слави переносити кудись його кістки. Навіть на кладовище для обраних…
— Ніхто не має наміру переносити останки. Ексгумацію слід провести з метою судовомедичної експертизи.
Священик якийсь час здивовано дивився на мене; врешті пробурмотів:
— Не розумію… Експертиза? Навіщо?
— Зараз я все поясню. Скажіть, ви знайомі із заповітом Браго?
Він кивнув головою.
— Авжеж. І, кажучи відверто, я не дивуюсь Долорес, що вона не віддала Боннардові Маріо. Адже все-таки це її син… Ніхто не може замінити матері…
— Все це не так просто, — обережно почав я. — Хосе Браго, певно, складав заповіт під впливом глибокої образи на свою колишню дружину. Зараз мені не хочеться вникати, чи були в нього на те підстави. Важливо, що Маріо скривджено. Тим-то ми й хочемо опротестувати заповіт.