До війни батько працював водієм, але потім за кермо намагався не сідати. Несподівано для всіх влаштувався до місцевого театру, в оркестр. Підробляв, виступаючи з естрадною групою «Бузкові ґрона». Потім стався той випадок, коли він накинувся в ресторані на клієнта, який упився і заходився хамити. Батько відклав флейту, спустився зі сцени і почав його бити, мовчки і страшно.
Відтоді він змінив чимало місць роботи і професій, Марта всі зараз і не згадала би. Були хороші місяці, а були гірші, однак нічого справді поганого не траплялося, аж поки не померла мама. Потім усе пішло шкереберть. Флейту батько до рук майже не брав, глечик також; частіше Марта бачила його сердитим, зі скам’янілим, напруженим обличчям і червоними очима. Й Еліза, яка спершу Марті навіть подобалася, стала роздратованою, завжди була чимось невдоволена, завжди говорила підкреслено спокійним голосом, повчала, докоряла, командувала… І поступово з тих двох іпостасей батька проросла третя — відлюдькуватий, похмурий чоловік, який до всього ставиться із сумнівом. Слабкий. Не здатний пересилити власні поразки. Людина, яка здалася.
З іншого боку, батько, як і раніше, душі не чув за Мартою, так само захоплювався футболом, старими комедіями, вареною кукурудзою, піснями Анрі Лежуа. Полюбляв їздити на риболовлю із другом дитинства, Елоїзом Гіппелем, якого всі кликали Елоїзом Брехлом. І підшивки старих журналів — теж часів свого дитинства — полюбляв гортати, а коли помічав розірвану сторінку, дбайливо заклеював цигарковим папером.
«Дурепа ти, — казав Марті Чепурун, — нічого не тямиш. Похмурий він, чи ти чув, Стефе? Люди, до твого відома, скільки живуть на світі, стільки й змінюються, є в них така властивість».
Стефан-Миколай у відповідь неуважно кивав і пропонував змінити тему. Його батько був одним із правильних людей Ортинська й удома з’являвся нечасто: звіти, кошториси, засідання комітетів, тривалі відрядження… Утім, Стефан-Миколай — персона цілком самодостатня — від цього, здається, анітрохи не потерпав, і якщо би батько, скажімо, раптом вирушив на заробітки — син помітив би це тижні через два-три, не раніше. Виховували Стефана-Миколая дві бабуні та дід-ветеран, а мати в основному переймалася різноманітними громадськими рухами, благодійними фондами і безпритульними крокодилами.
Але, звичайно ж, на заробітки батько Стефана-Миколая ніколи б не поїхав, що він там забув. Якби Марту спитали, вона і про свого батька сказала б те саме: нема чого йому туди їхати, абсолютно! А роботи і в Нижньому повно. Вона знала: батько подався туди через мачуху. Чи хотів їй щось довести, чи просто втомився. А може, сподівався: з часом, мовляв, усе зміниться.
Ну, воно і змінилося. Так змінилося, що тепер Марта сушила собі голову, як би йому про це сказати. І чи казати взагалі. Зрештою, не її справа. Зрештою, хай самі якось.
Власне, була ще одна причина мовчати. Вона про це лише вчора подумала, побачивши глечик в його руках. Якось за асоціаціями спало на думку.
У сім’ї мачуха завжди заробляла більше. Перукарня була державна, із ліцензованими ножицями, з щомісячною перевіркою якості, інвентаризацією щопіврічною та всім іншим, що має бути. Платили там відповідно. І то останні роки довелося затягти паски.
А якщо батько подасть на розлучення? Прожити вони удвох проживуть, не проблема. Однак про вступ до столичного універу одразу можна забути. Марта не Стефан-Миколай, у якого найбільша проблема — обрати нарешті факультет. У Марти в цьому питанні тоді все буде дуже просто. Жодних проблем: продавщицею в кіоск, бухгалтеркою, вихователькою у дитсадок, медсестрою. Багатющий спектр можливостей. А головне — це означає, що житимеш ти, Марто, у Нижньому Ортинську до сивої безпорадної старості, пощастить — вискочиш заміж за слюсаря, лікаря чи єгеря, такого, щоб не забагато пив, народиш йому двох-трьох слюсаренят чи єгеренят, гаруватимеш з ранку до ночі, потім удома випрати-зготувати, і так до пенсії, якщо дотягнеш, і неясно ж іще, що гірше.
А втім, хіба це погано? Усі так живуть. Ти он навіть любиш возитися із дітьми. Можна подумати, в столиці чимось краще, ніж тут. Зрештою, справа, сказала вона собі розгублено, не у столиці й не в Ортинську. У чомусь іншому справа, тільки я не знаю, не можу поки збагнути в чому.
І взагалі, до чого тут це?! Мачуха, Людвіг мордатий, батько — от у чому річ! У зраді, у брехні! А ти, дурепо, про себе та про себе. Виходить, це для тебе найважливіше?! А на батька тобі чхати, зізнайся, чхати ж, так?