А от на Аделаїду юнак дивився аж три секунди перш ніж обернутися до Ніки із ввічливою, уважною усмішкою.
— Та ні, дякую, я сам знайду. Треба ж призвичаюватись до цих ваших лабіринтів. А звуть мене Віктор. Віктор Вегнер.
— Пане Вегнере, а…
— Перепрошую, але мушу бігти, я і так уже зловживаю терпінням вашої медсестри. Кажуть, вона пані сувора і безкомпромісна, не хочеться першого ж дня ризикувати власним здоров’ям.
Ну, побігти він не побіг, але енергійно рушив нагору. Навіть не поглянув на Аделаїду, що спускалася якраз повз нього, але Марта бачила, по спині прочитала: це був особливий непогляд. Дуже старанний.
— Гадаєш, він мене помітив? — спитала Ніка. — Себто по-справжньому. Ой, ну гаразд, гаразд, я сама знаю: він витріщався на нашу сплячу красуню. Але… вона ж трошки той. Із тарганами. Як на мене, в неї жодних шансів, м-м?
Марта, зітхнувши, похитала головою:
— Не будь дурепою, він старший за тебе принаймні років на сім. Для нього це взагалі підсудна справа. А тобі вісімнадцять лише наступного серпня.
— Можна подумати! Пф! Якщо в тебе за тиждень, гадаєш, уже й доросла? А про сім років — знаєш, он у Серкізів різниця взагалі п’ятнадцять — і нічого! Бо справжнє кохання — воно вище за будь-які умовності!
Марта хмикнула, але дипломатично промовчала. Здається, у справжнє кохання вона перестала вірити приблизно тоді ж, коли і в Діда Морозка. З іншого боку, сперечатися із Нікою настрою зараз не було.
Вона відсиділа решту уроків, не надто заглиблюючись у те, про що розповідали; на щастя, був другий день навчання, нічого серйозного. До Інкубатора їхати не треба було, Марта працювала там по вівторках, четвергах і суботах; та й добре, що так: вона сьогодні такого б напрацювала…
Вони прогулялися з Нікою до парку Пам’яті і трохи посиділи на сонечку. Раніше — за часів Аделаїди — тут теж були житлові будинки, але після катастрофи руїни позносили, а на їхньому місці розбили парк. У центрі дзюрчав фонтан, а там, де перетиналися доріжки, вирощували пам’ятники.
У парку було затишно: співали пташки, бігали дітлахи, у фонтані мелодійно кумкали принцежаби, південний підвид, із сяючою короною. На сусідній лавочці, щоправда, розташувалися цингани: білява мати із двома малюками й чоловіком. Що це цингани, Марта одразу зрозуміла: вдягнені були не по-тутешньому й поводилися дивно. Малюки сиділи сумирно, наче гумові пупси, розглядали свої пальці на ногах, іноді починали рахувати, наче боялися, що їх поменшає. Чоловік комусь телефонував, підхоплювався, сперечався з невидимим співрозмовником, доводив, благав, сідав, набирав новий номер — і так по колу. Жінка надзвичайно обережно розгорнула і їла бутерброд, час від часу поглядаючи на пупсів. Нарешті чоловік договорив, кивнув їй, і вони, засунувши малюків у кенгурушки, рушили до виходу.
Марта спостерігала за ними неуважним поглядом: цинган вона не боялася, всі розповіді про те, наче вони розносять інфекції, відомо ж, — забобони. От дивно: цингу років сто як перемогли, а будь-якого переселенця, хай би тільки виглядав не надто заможно, звемо цинганом. Марта хотіла поділитися своїми думками із Нікою, але не змогла. Не вдалося впіймати паузу, щоб вклинитися.
Подумала: може, це й на краще…
А Ніка знай собі цокотіла про справжнє кохання і про свої вірші, які рано чи пізно хтось оцінить, і от тоді вже…
Марта там, де слід, притакувала.
Повертатися додому не хотіла. Еліза, ще увечері відпросившись із роботи, поїхала розбиратися із заявою та іншими документами (до речі, якими? — Марта так і не зрозуміла). Батько ж був удома сам. Якщо Марта повернеться і не поговорить із ним… ну, тоді вже даруй: «нехай заявить про це зараз або ж мовчить до скону віків».
А Марта ще не вирішила, виголосити чи мовчати. Щось таке вчора увечері відбувалося вдома — незрозуміле, невиразне. Зловісне? — не виключено, але ж зовсім не тому, чому вона очікувала.
Мачуха постелила батькові на дивані, він жодного слова не сказав, ліг, накрився із головою і майже одразу заснув. До цього вони із Елізою обмінялися хіба кількома фразами, поки Марта ставила чайник. Вечеряли мовчки, дивилися новини — про щедрий врожай, про цунамі в одному із тридесятих, про світову прем’єру «Битви за Конфетенбург». Одразу після новин батько й ліг.
Уранці, коли Марта йшла до школи, він ще спав, а з Елізою говорити їй давно вже не було про що, спілкувалися тільки з необхідності.
Гаразд, сказала собі Марта, не на лавочці ж, зрештою, ночувати. Це вже боягузтво якесь.
На додачу справа звертала на читання (і відповідно слухання) нових віршів Ніки, а Марта сьогодні на це була геть не здатна.