На зворотному шляху вона зазирнула до гаража, перевірила, чи на місці вавилонська вежа і приховані під нею трофеї. Усе мало такий вигляд, наче відтоді жодна жива душа сюди не потикалася. Треба Чепуруна заспокоїти, бо він на великій перерві справжнісінький допит їй влаштував: коли молотимемо, і чи надійно приховано кістки, і чи має хтось ключі від гаража.
На п’ятий Марта піднімалася без поспіху, подумки уявляючи: а от коли він сам запитає, я… а коли навпаки, просто поцікавиться, як ви тут без мене…
Згори хтось спускався, вона машинально відступила — і раптом виявилося, що це Людвіг. Людвігми-неодмінно-заприятелюємо, сучий син.
Світло, що проникало крізь запилюжене вікно, чомусь розфарбувало шкіру єгеря у жовте й сіре, і сам Людвіг нагадував зараз мумію зі столичного музею. У дитинстві Марта була там із батьком і запам’ятала свій подив, коли вперше побачила «опудало людини». Тоді вона відчула жаль, але зараз, ясна річ, про жаль не йшлося — лише про безпорадну, глуху злість до цього голомозого вилупка.
Він стояв, завмерши посеред сходів, сторожко дивився на Марту, і пахло від нього дорогим нудотним одеколоном. Рівнесенькі вусики розчесані, вуха вимиті, нігті всі підпиляні, хоч зараз у музей.
— Марто, — сказав він. — Як ти? З тобою все гаразд?
Вона захлинулася від цієї зухвалості, від фанерного лицемірства. Слід було зацідити кулаком знизу вгору, щоб аж засичав, падлюка, щоб зігнувся, ховаючи в жмені своє хазяйство. От тоді, певно, вона встигла б знайти гідну, влучну відповідь.
А зараз відповіді в неї не було, все, що спадало на думку, — якісь дитячі вигуки, баб’ячий вереск.
— Давай відверто, — сказав Людвіг. Голос у нього злегка затремтів, але обличчя не змінилося: широке, самовпевнене. «Надійна та шанована людина», еге ж. — Найближчими днями буде найскладніше. Ви всі мусите звикнути… до нових обставин. Я залюбки допоміг би, але сама розумієш… є речі, у які стороннім краще не втручатися.
— Та ви ж не сторонній, — сказала Марта. — Ви ж мені практично другий батько. Чи перший вітчим, весь час плутаюся, вибачте.
Вона із насолодою спостерігала, як він червоніє — спершу куца шия й вуха, далі щоки — вгодовані, наче в немовляти, потім — зморшкуватий лоб.
— Не певен, — заявив Людвіг, рухаючи нижньою щелепою, — не певен, що це доречний жарт. Але я розумію, все це для тебе надто… непросто. Прошу, спробуй не наробити помилок. Не наговорити зайвого. І взагалі… кхм… будь обережнішою, гаразд?
— Неодмінно, — посміхаючись, кивнула Марта. — І ви теж. Теж будьте обережнішим. Про всяк випадок.
З червоного він став бурим, і Марта почала побоюватися, що коли Людвіга зараз шляк трафить, їй не буде куди відступити, іще зіб’є з ніг, кнур паскудний.
— О, пане Бударо! — гукнули знизу. — А вас сюди яким вітром занесло? Привіт, Марто. Ти звідти чи туди?
Це був Елоїз Гіппель, найкращий, давній друг батька. Трохи скособочившись, він тягнув в одній руці чималенький пакет, а в іншій — букет різнобарвних айстр. На кожен рух Гіппеля пакет відгукувався тихим дзеленчанням, айстри — шурхотінням.
— Туди, — сказала Марта похмуро.
— То разом підемо. А що, — повторив він, — вас сюди, пане Бударо, яким вітром?.. Якщо не секрет?
— Я тут по роботі, — збрехав Людвіг. — Здійснюю обхід. Ставлю на облік.
— Тут, знаєте, до мене ваші хлопці удень навідувалися. — Гіппель, який завжди нагадував їй доброго незграбного клоуна, раптом посерйознішав, і погляд його змінився, став проникливим і уважним. — Мололи якусь нісенітницю щодо замовлень…
— Це була не нісенітниця, пане Гіппелю, — поспіхом вимовив Людвіг. — І згадане питання не для обговорення отак, просто на сходах.
— Тобто все, що вони заявили?..
— Чиста правда. Бажаєте іще про щось запитати? — Тепер Людвіг опанував себе і говорив звичайним своїм владним тоном. Таким, певно, він шпетив підлеглих і дружину, коли та була жива.
Гіппель стенув плечима:
— Питань до біса. Але якщо вже ви… нехай мені хтось передзвонить. Це ж не так просто вирішити: матеріали необхідні, накази щодо ділянок.
— Все буде, завтра з вами неодмінно зв’яжуться.
Людвіг кивнув Гіппелю, кинув на Марту короткий, дивний погляд і застукав собі каблуками по сходах.
— От чмо, — сказав Гіппель. — Козел у погонах. Якби не вони, — повернувся він до Марти, — давно би уже із ним по-іншому поговорили. Віриш?
Марта кивнула.
Тут і вірити не було у що. Вона знала: якби не погони, Людвіг із Елізою просто не познайомилися б. До її перукарні абихто не ходив.