— Жартуєш? — обережно вимовила Марта. З таким собі ледь помітним глузуванням. Мовляв, дурних нема, так я тобі й повірила.
Що там у нього може намічатись? Повний хребет? Неушкоджене крило?
Пилка засмикалася туди-сюди, Марті здалося: ще трохи, і просто у вухо полетять тріски й слина.
— Мені що, більше нема чим розважитись? Чекай, словом. Завтра зможеш, ближче до вечора?
Ближче до вечора — це означало, що доведеться відпрошуватися з Інкубатора. Утім, Штоц їй дозволить, він добрий. І якщо все піде як слід, Марта навіть встигне зробити уроки на середу. Сьогодні їй це навряд чи вдасться, принаймні годину протримають за столом.
— Коли знатимеш?
— Коли знатиму — наберу, — відрубав Губатий. І поклав слухавку — ясна річ, не прощаючись.
Незабаром сіли за стіл. І тут уже Гіппель, позбавивши тітоньку маршальського жезлу, взявся головувати. Він розпитував дядька Патрика про справи в Істомлі, тітку Мадлен про близнюків, сам ділився кумедними історіями, виголошував тости за господаря і за господиню, і за доньку-розумницю-красуню-писану, за щоби не було війни і щоб дім — повна чаша. Усе це Марта знала іще з тих, кращих років: Гіппель часто тоді до них навідувався, та й потім не забував. Саме він допомагав батькові вкотре знаходити роботу, позичав гроші, коли сім’ї було скрутно… І саме він свого часу відраджував батька від того, щоб їхати на заробітки, — але, на жаль, невдало.
Єдине, в чому Гіппель лишався непохитним: дружба дружбою, а бізнес бізнесом. Тому до себе у фірму брати батька не хотів. «І взагалі, — казав, — не для того ми з тобою вирвалися із самісінького пекла, щоб завчасно заганяти себе на цвинтар. Вважатимемо, Раймонде, що я гарую там за нас обох».
Багато хто звав його Брехлом — не від злості, а з повагою: ніхто не вмів так смачно розказувати приповідки. І водночас Гіппель міг бути надзвичайно серйозним, коли доходило до справді важливих речей.
— Ну, — проголосив він, коли перша хвиля тостів зійшла нанівець, — а тепер от що я хочу сказати. Ти, Раймонде, тоді мене не послухав, я із твоїм рішенням не погоджувався, але нічого з тим вдіяти не міг. Хто із нас мав рацію? Не знаю. Та й чи є різниця? Головне — ти все-таки повернувся, всупереч усьому. І я хочу випити за те, щоб так було завжди: щоб тобі було до кого і задля чого повертатися.
Батько мовчки відсалютував йому чарчиною, але пити не поспішав, тільки губи вмочив. Їв він теж без апетиту — так, подлубався виделкою і відсунув тарілку. Дядько Патрик заходився його розпитувати про щось, а Еліза тим часом кивнула тітці Мадлен і пішла на кухню.
Гіппель обернувся, зняв зі столика батьків глечик і задумливо крутив у руках.
— А що, — спитав у дядька Патрика, — як там у вас в Істомлі справи із пшеницею?
— Із чим? — не зрозумів дядько. Він якраз дав батькові спокій і докладав собі грибочків.
— Озимі, — Гіппель знай крутив глечик, наче не міг збагнути, для чого той узагалі потрібний. — Кажуть, їх на зиму навіть не лишатимуть. Пустять на солому, — Гіппель рубанув долонею, — і до столиці. У нас, принаймні, я чув, до цього йде, з дня на день розпочнуть.
Дядько Патрик ворухнув кошлатими бровами. Настромив грибочок, оглянув його прискіпливим поглядом цінителя.
— Авжеж, — промовив нарешті. — В Істомлі вже почали. І правильно, як на мене. За нинішніх-бо умов.
Гіппель відставив глечик і помітно пожвавився.
— Як цікаво! Ну але ж тоді що із хлібом? Я, звичайно, розумію: сезонна повінь, можна зробити запаси, але усе це… ну гаразд, тиждень, щонайдовше — півтора, якщо толкові холодильники. А далі?
Дядько Патрик жував, примруживши очі. Усміхався по-хлоп’ячому задерикувато, наче саме на це запитання давно чекав.
— А що «далі»? — сказав він, смакуючи кожне слово. — Візьмемо й на отримане золото закупимо зерно. Елементарно, еге ж? І давно варто було докумекати, надто вони зволікали. Грали у піддавки з усіма цими тридесятими. А візьмімось-но їхніми методами. Це і вигідніше, зрештою. — Дядько відсунувся на стільці, постукав пальцями по скатертині. — Я минулого тижня якраз дивився передачу, там експерти із цифрами в руках… Усе ж очевидно. Чого вартує заготівля соломи? Вважай, гріш! Мідний гріш! Ну, перевезти до столиці… воно, ясно, теж трохи коштів треба, але, по суті, незначних. І до слова, жодних тобі надмірних втрат: ніхто не розкрадатиме, а як почне підгнивати — не біда. Гнила чи суха — на золото він її перетворює однаковісінько. А золото є золото. Із золотом всі тридесяті в нас отут будуть!
Дядько Патрик по-доброму, майже ніжно стиснув кулак і трусонув ним над столом. Наче вхопив за шкірку кошеня-халамидника.