— Звучить як казка, — кивнув Гіппель. — Але слухайте, що там ваші фермери? Не обурюються? Соломою багато не заробиш.
Марту, яка вже неабияк знудилася, наче струмом вдарило. Це ж як «з дня на день»?! Там іще отакенний шматок щелепи! Звісно, коли Губатий не бреше, йому знайшли фрагмент крутіший, але Марта у це чомусь не вірила, вірогідніше за все сталася помилка. (І ох — не заздрила вона тим, хто так помилився!..)
Вона прикинула: до суботи ніяк не вирватися, та й у суботу… довелося би знову відпрошуватися, а двічі на одному тижні навіть Штоц не відпустить. От дідько!
— Та гаразд, — легко відмахнувся Гіппель, — там побачимо. Від нас тут, зрештою, нічого не залежить, хай так, хай сяк. Слухай, Раймонде, маю до тебе прохання. Знаєш, яке?
Батько весь цей час сидів, відкинувшись на спинку дивана. І якщо сам не рухався, то пальці його ні на мить не зупинялися. Лівою рукою він перебирав фіалкові намистини чоток, правою вистукував якийсь мотивчик, чи що. У відповідь на слова Гіппеля лише похитав головою.
— Отакої. Невже найпростішої не зіграєш? Тієї нашої, «Чужа вода в долонях». Сто років її не чув.
— Вибач, — сказав батько. Він підвівся, диван під ним розкотисто рипнув. — Іншим разом. Піду-но прогуляюся, подихаю свіжим повітрям.
— А що ж із?.. — Але дядько Патрик акуратно поклав долоню на плече Гіппеля і кивнув, нехай собі, мовляв.
Скориставшись паузою, Марта теж підвелася:
— І я піду, мені уроки…
— Уроки — це правильно, — пробасив дядько Патрик. — Схвалюю! Завжди ставлю тебе за приклад своїм лобурякам: дивіться, кажу, он як ішачить, а ви одне знаєте — перед компом штани протирати та на кіно гроші канючити.
Марта ввічливо покивала й утекла до ванної мити руки.
Гаразд, взагалі-то не тільки для того. Просто їй було цікаво, що можна так довго робити на кухні.
— …так, добре, — казала Еліза батькові. — І хліба купи, все одно ж виходиш.
А коли закрилися двері, додала зовсім іншим тоном:
— Отак воно й було. Усі останні роки. Розумієш?
Тітка Мадлен промовчала — просто кивнула.
— Коли я виходила за нього заміж… Господи, він же ж був геть інший! Ти, певно, пам’ятаєш… Що з ним сталося, Мадлен? Що з ним сталося?
— Ти цього не застала, — тихо промовила тітка. — Це після гір. Напевно, не варто мені так говорити, але… Але це правда. Гіппель теж змінився. Знаєш, колись давно, в іншому житті… ну, я ж готова була вийти за Елоїза.
Марта стояла, вода текла, із крана текла, і по обличчю теж.
Це все було неочікувано. Як зрада рідної людини.
Ні, подумала вона, не «як», це і є зрада, таке казати про батька за його спиною! Але чому? Чому тітка так поводиться?
— …всю душу мені вимотав. Не сварився, не влаштовував сцен. Просто мовчав. Ледь щось не так — ходив і мовчав, розумієш? І от тепер іще це.
— Ну, нічого. Що ми можемо? Треба якось пережити, Елізо. У когось он, бува… гірше, набагато гірше.
Мачуха розсміялася сухим сміхом, зняла з плити чайник.
— Тобі із цукром? «Гірше»… Я не знаю, як там у когось, Мадлен. Якщо чесно, до когось мені діла нема. А я сподівалася, уявляєш. Гадала, повернеться іншим. Клин клином вибивають, аякже.
Вона знову бряцнула чайником, помовчала.
— Менше з тим, — сказала тітка, — маємо, що маємо. Мій, знаєш, теж не пряник. Давай розбиратися: що вони тобі сказали? З якими там документами проблеми, чим аргументують?
Марта витерла обличчя, закрутила крани і вийшла з ванної, навіть не глянувши у бік кухні.
— Ну добре, — закинувши руку на спинку стільця, заперечував дядько Патрик, — а от, припустімо, ми закриємо на це очі. Припустімо, махнемо: живіть собі як хочте, не наша справа. Так? Так, та й не так! Оскільки, зрештою, все у світі пов’язане між собою, і якщо ми згадаємо історію — та от взяти хоча би тих самих драконів!..
Гіппель уже пересів на диван; із неуважним усміхом, длубаючи нігтем якусь плямку на покривалі, він слухав і невлад притакував.
Марту ці двоє навіть не помітили, на її превелике полегшення. Навряд чи вони звернули б увагу на почервонілі очі, але ж могли розпочати традиційні розпитування про школу, про ким мрієш стати.
А вона зараз мріяла стати справжньою відьмою. Такою, щоби перетворювати на ропух та щипавок одним лише поглядом.
Закривши двері, Марта присіла на ліжко і вп’ялася пальцями в матрац. Її трусило, від люті й безсилля, і від страху перед чимось, що вона й сама поки не здатна була назвати. Вона дивилася на постер із Джимом «Пернатим Псом», на кілька дитячих малюнків, що їх подарували вихованці Інкубатора, на пазл у рамці: принцеса Мельюсина приймає клятву вірності у васалів, репродукція давньої фрески. Уся кімната зараз здавалася їй чужою, не кімната — музей. Фреска, що облупилася, анахронізм, пазл із минулого життя.