Із життя, в яке ніколи, ніколи не повернутися.
Вона впала горілиць і заплющила очі, змусила себе розслабитися, дихати носом. Думати про щось, блін, хороше. Про щось, щоби всі ви здохли, позитивне. Світле, еге ж. Добре.
І тут просто у неї над вухом мобільний врубив на повну «Марш негідників»: «Гей, лялечко, світ нашим буде, як ми скажем — так робитимуть люди!..»
— Чепуруне?
— Марто, привіт! Ти там сама?
— Слухай, вибач, я забула. Та і не склалося б: у нас тут гості. Тобі конче треба було перемолоти сьогодні?
— Га? — здивувався Чепурун. — А, ти про кістки! Та ні, воно таке, день туди, день сюди, почекаю.
— Супер. А телефонуєш тоді?..
— Та ж щодо кісток.
— Стоп. У когось із нас проблеми із пам’яттю. Ти мені щойно…
Чепурун голосно видихнув:
— Хоч дослухай. Словом, таке: ти коли востаннє бачилася із Губатим Марком?
— Коли бачилася — не згадаю. Говорила — години півтори тому. А тобі він з якого дива потрібний? Чи вирішив сплавити йому свою частку?
Чепурун розсміявся нервовим сміхом:
— Та, слава богу, ні. Його взяли.
Марта підвелася, підійшла до дверей і прислухалася. У кімнаті було тихо, голоси — всі чотири — долинали із кухні.
— Тобто «взяли»?
— Я поки сам не в курсі, що там і як. Виклали ролик, хтось випадково опинився поряд, коли єгері виводили його із «борсука». Уже в наручниках. У коментах пишуть, що звинувачують у незаконному придбанні та перепродажі драконових кісток.
— …
— Гей, не мовчи там!
— Я не мовчу, — повільно вимовила Марта. — Я думаю. Він мені телефонував, розумієш? От якраз на цей мобільний.
— І не вперше?
— Не вперше.
Чепурун присвиснув.
— Тоді працюй мізками і не гальмуй! На біса ти йому здалася. Один би раз — ну, помилився номером. А так… Може, скажеш, коли питатимуть, що клеївся до тебе?
— Та пішов ти!
— А недаремно Стефан-Миколай говорить, що в тебе занижена самооцінка. Хоча, звичайно, з іншого боку…
Марта несподівано для самої себе розсміялася:
— Ну ти й базікало!
— Базікало чи ні, а щодо «клеївся» ідея годяща. Якщо треба, ми підтвердимо. Словом, міркуй давай. І про наш запас… його би переховати кудись, як гадаєш.
Тут Марті спало на думку те, що вона почула за столом. Чепурун вислухав її, напружено сопучи в слухавку, але переривати не ризикнув.
— Порадимось, — сказав. — Адже до неділі все одно жодного шансу, що вирвешся.
Марта прикинула: Губатому вона вже навряд чи завтра знадобиться. А розраховувати на те, що там в нього намічалось, не виходить.
— Та ні, — сказала. — Ще й як вирвуся. У школі обговоримо.
Цілий вечір вона чекала, що їй зателефонують або навіть візьмуть і прийдуть просто додому. Учила уроки, а сама прислухалася до розмов на кухні й до того, що відбувалося у дворі. Кілька разів, коли під’їжджали машини, коли брязкали дверцята, — не витримувала, визирала у вікно.
Але єгері не їхали, а гості розмовляли із Елізою надто тихо, немов навмисне. І задачки, от же паскудство, категорично за таких умов не розв’язувалися.
Зрештою всі розійшлися. Дядько з тіткою поспішали на електричку, аби до ночі бути в Істомлі, Гіппель взявся їх провести. Батько допоміг мачусі прибрати зі столу й знову ліг у вітальні. Марта чула, як рипить під ним диван.
Вона теж лягла, але не могла заснути.
Тому чула, як він підвівся. Постояв, зітхнув, наче на щось наважувався.
Рипнули двері спальні, обережно зачинилися.
Марта лежала в темряві, робила вигляд, що намагається заснути і аж ніяк не прислухається до тиші. Не розрізняє ледве чутні голоси — чоловічий та жіночий. Рипіння пружин. Здивований, придушений вигук.
Уранці, коли, напівсонна, шаркаючи капцями, вона прямувала на кухню, батько був там само — на дивані. Уже не спав, просто лежав, утупившись у стелю. І здається, усміхався.
Розділ 4
Огляд і висновки
— Про огляд чула? — найперше запитав Стефан-Миколай.
Він чекав на Марту у дворі: кинув сумку на лавочку і з непідробною цікавістю дослідника приглядався до якогось чи то жука, чи то блощиці.
— У Губатого вдома? — уточнила Марта.
— Що? Та ні, у школі. Медичний огляд. А до чого тут Губатий?