Вона заходилася нишпорити вільною рукою в кишені, висмикнула люстерко, виставила перед собою: ну ж бо, так зручніше, — і побачила себе такою, якою завжди й уявляла: звісно, не краля подіумна, але ж от: красива, симпатична. Пальці машинально обмацали щоки, трохи підправили вилиці, потім ковзнули по губах…
Піт стікав у джинси, спину лоскотало. Марта машинально почухалася і відчула там, знизу, ворушіння, й намацала раптом щось коротке, жорстке, закручене спіралькою — хвіст, звичайнісінький свинячий хвостик, який штопором висувався, ріс просто з її тіла.
Відьма, подумала Марта, еге ж, адже я Відьма. А що за відьма без хвоста?
Тільки насправді, ясна річ, не була вона ніякою відьмою — а була звичайнісінькою тупаркою, нікчемною вівцею, яка поткнулася просто в крокодилячу пащеку.
— Схаменулася, — прошепотіла Марта, дивлячись на чуже, мертве обличчя у люстерку. — Схаменулася, курко.
Тепер треба було діяти швидко й чітко. І не думати, наприклад, про Сивого Еріка з його білястою, майже прозорою чуприною або про двоюрідну тітку Чепуруна, в якої всі губи і горлянка подряпані, бо за кожною лайкою у тітки з рота виповзає троянда.
Все це Марта знала і раніше, еге ж? І знала, куди пхається. І чим ризикує.
До біса, годі про це, годі!
Вона провела долонею по обличчю, уявляючи собі, як під рукою риси знову змінюються, стають колишніми, знайомими, ненависними. Перевіряти в люстерку, чи вийшло, часу не було. Намагаючись не думати про Чепуруна і Стефана-Миколая, Марта швиденько розстібнула пряжку, присіла й спустила штани.
Накрутила свинячий цей хвостик на палець, заплющила очі, уявила, що прополює грядку. Смикнула. Закричала — не стільки від болю, скільки від злості. Від образи на саму себе, як і раніше — дурнющу дурепищу.
І зашепотіла: «…дід за чуб, баба за сорочку, донька за торочку, собачка за спідничку…»
Знову смикнула — і, втративши рівновагу, гепнулась на бік. Падаючи, вона змахнула руками, і позаду пролунав придушений вигук, потім одразу ж — сміх.
— Ну, — сказав Стефан-Миколай, — ти тепер у нас будеш не Чепурун, Бене. Ти тепер будеш Хвостом Прибитий. Гарно вцілила? Дай-но погляну… та не бійся, жартую, ми ж могила, ти що. Ого, солідний синяцюра буде. Холодне б щось прикласти… Агов, Марто, наступного разу обережніше, добре хоч не рогами, рогами ти його, певно, і прибила б.
— Помрій! — хмикнув Чепурун. — Нас так просто не здолати!
Ясна річ, звали його Бенедиктом, однак для своїх він завжди був Беном, а після тієї історії із вибухом посудомийки про ім’я взагалі рідко згадували.
— Чуєш, Марто, схоже на виклик! Жбурни у нього ратицею чи що.
— Розгляну твою пропозицію! — крикнула, посміхаючись, Марта. — Але нічого не обіцяю.
Вона розуміла: це Стеф задля неї старається. Забиває баки, висмикує із мороку. Та ж у тім і підлота драконових кісток: поки тримаєшся, досить одних лише слів і думок, а вже якщо піддався, проблеми в тебе з’являються цілком матеріальні. Самими лише лічилочками й таблицями множення з ними не повоюєш.
Підвівшись на лікті, Марта перевірила й упевнилася: хвоста немає, на його місці, якраз де куприк, — невеличка ранка, кров майже підсохла.
От справді: видерла, наче бадилля.
Вона підвелася, підтягла штани, застібнула пряжку, поправила панаму. Тепер обличчя. Люстерко закотилося під самісінький край щелепи, на додачу ще й через усю його поверхню тепер пролягала широченна, глузлива тріщина.
— Гей, лицарі! — гукнула Марта. — Ану взяли і уважно на мене подивилися. Що бачите?
— Ох і мармиза в тебе, — охоче відгукнувся Стефан-Миколай. — Хусточку дати? Уся у піску, наче заснула на пляжі. І панаму поправ, сонце ж.
Потім він запнувся, перехопивши її похмурий погляд, здогадався, що жарти скінчилися, і додав:
— Проблеми?
— Обличчя нормальне?
Стефан-Миколай стенув плечима:
— Звичайнісіньке. Роги не відросли, даруй, жбурнеш ними у Чепуруна наступного разу.
— Базікало, — сказала Марта. Вона відчувала, як тане, розходиться тугий вузол, що весь цей час стискав серце. — Гаразд, давай присипку і конфетті, і коробку із попелом. Не ту — із чорним, від старих газет. Будемо закруглятися, нічого тут стовбичити.
Далі пішло веселіше. Вона протанцювала довкруг щелепи, приспівуючи «Коровай! Коровай!» і розсипаючи жменями отриману суміш; наказала хлопцям відвернутися і помочилася просто під щелепою, затим намалювала на аркуші з блокнота цю-таки щелепу, звичайно ж, схематично, і наштрикнула аркушик на найменший із зубів — той, що був із олімпійський смолоскип.