Все це робила бездумно, машинально. Так, певно, її далекі предки обтанцьовували і заклинали чергову рибу-кита, не без ризику видобуту з морської безодні. Марта розуміла сам принцип, а конкретні прийомчики, слова, рухи підбирала щоразу за ситуацією.
Коли все необхідне було зроблено, вона про всяк випадок витягла з-за пазухи ланцюжок із гладеньким, дірявим камінцем, примружила одне око, а іншим глянула крізь отвір — і от, прошу ласкаво, щелепа вже не світилася й узагалі виглядала як звичайна кістка, тільки дуже стара. Вона навіть немовби трохи зменшилася, хоча зараз у Марти в голові все переплуталося, і не згадаєш, якою щелепа була на початку.
Марта відійшла у бік, сіла на хрусткий пісок і махнула рукою, мовляв, уперед, лицарі, ваша черга. Лицарі розстібнули наплічники, зашурхотіли фольгою, Чепурун вийняв і акуратно виклав перед собою ножівку, молоток, обценьки, два рулони харчової плівки, щільні гумові рукавички. Хоча у рукавичках зараз і не було потреби, хіба від звичайнісінького бруду.
Ясна річ, усю щелепу вони б не забрали — у нинішньому стані вона була завбільшки із мерседес, такий, як у Гіппеля. Але ж і часу в них удосталь: жнива почнуться місяці за два, можна тисячу разів винести решту.
Лицарі почали із зубів, потім заходилися розпилювати саму кістку, а Марта під увесь цей гармидер навіть примудрилася трохи подрімати. Прокинувшись, вона допомогла загортати зуби у фольгу. Решту хлопці затягли далі у пшеницю й накидали зверху сміття. Була там примітна така місцинка, Стефан-Миколай сказав, що намертво її запам’ятав (а для недовірливих — навіть встромив неподалік надламану галузку).
Повернувшись до прабабці, вони ополоснулися у дворі з умивальника, забрали велосипеди, визволили із чіпких прабабчиних лапок Чепуруна, пригостилися пряничками на доріжку й рушили у місто. Прабабця, між іншим, виявилася дуже милою, запрошувала навідуватися частіше; а що пахло від неї мишами — яке кому, зрештою, діло.
Від Чурян до Нижнього їхати хвилин тридцять, якщо неквапом і по трасі. Машин сьогодні було мало, тільки майже одразу на виїзді із села друзів обігнали дві білосніжні фури із написами «Свіже м’ясо» і деренчливий, припадочний рейсовий автобус. Автобус нещадно запаскудив повітря вихлопними газами, довелося трохи пригальмувати, щоб не дихати цією отрутою.
А от у місті, на проспекті Ливарників, стояли двоє «борсуків» із єгерями, руді поздовжні смуги на капотах аж блищали, однак блималки були вимкнені, і взагалі, подумала Марта, одразу видно: хоробрі захисники порядку самовіддано відпочивають. Чепурун зблід і ледве не рвонув звертати з півшляху, але Стефан-Миколай поглянув на нього із натяком: чи далеко, мовляв, намилився? Чепурун смикнув кадиком, із білого став рудим, у тон «борсучим» смужкам, і далі сумирно крутив педалі, не дуркував.
Здобич вони вмовилися вивантажити у батьковому гаражі. Мачуха туди не потикалася, а в Марти тепер був ключ, та й квартира мінімум до пів на сьому порожня. Спершу думали нести до Стефана-Миколая, але в нього молодша сестра загрипувала, а це така росомаха допитлива, що краще не ризикувати. Ну а варіант із Чепуруном навіть не розглядали: спробуй вгадай, коли і в якому агрегатному стані заявиться його батя.
До себе на п’ятий Марта не пішла, одразу повела хлопців до гаражів. Батьковим вона володіла одноосібно і неподільно з весни минулого року, ще до того, як тато поїхав на заробітки. Марта навела там лад, склала весь інструмент на один стелаж, інші батькові речі — на інший, старий непотріб повикидала на смітник, а з того, що колись могло стати у нагоді, склала вавилонську вежу в дальньому кутку. Машини в них років п’ять уже не було, батько продав майже одразу після маминої смерті, за півроку до того, як вони з мачухою зійшлися.
З гаража Марта зробила собі кабінет, хоча, ясна річ, коли стало зимно, довелося повернутись у квартиру. І оскільки не можна було вічно сидіти в гостях у Стефана-Миколая, вся ця історія із єгерем… ну, досить недвозначно розвивалася просто в неї на очах. Одне втішало: хлопці поки були не в курсі. Вони просто знали, що Еліза — стервозна стерва, але Марта про це торочила вже кілька років поспіль, всі звикли.
Вона відімкнула замок, прочинила двері й зайшла, щоби ввімкнути світло. Зсунула на край столу підручники, закрила зошит. Розгорнула на звільненому місці старі «Вісті», кивнула хлопцям:
— Викладайте. І прикрий вхід, Чепуруне, раптом що. Поряд із гаражами завжди товклися мальки, грали в робінгудів і в ланцелотів, ну і, ясна річ, пхали свої носи куди не треба. Деякі знали Марту завдяки Інкубатору й радісно бігли вітатися, а потім ще ходили хвостиком, доводилося пригощати їх чаєм і підгодовувати цукерками. Марта сердилась на себе через це, тисячу разів давала слово поводитися з ними суворіше — та поки воно якось не виходило.