— Бене, — покликав, — допоможеш витягати книжки? Удвох швидше розсортуємо, а то вже нові он несуть.
— Треба щось робити. І я не про книжки. Та що я вам… самі ж розумієте!
— І які варіанти? — спитала Марта. — Підете виносити? Навіть якщо Ропуха вас не засіче і не зупинить — далі куди? Через вихід не вийде, там охоронець цей єгерський. А звідси не винесете.
— А якщо… — почав був Чепурун. Але договорити не встиг — їх відволік вигук у дальньому кутку, якраз біля дверей, що виходили на подвір’я.
Всі голови дружно обернулися туди, школярі та вчителі завмерли. Марта придивилася — і не повірила своїм очам.
Під дверима спиною до стінки стояв, втягнувши голову в плечі і прикриваючись правим ліктем, Артурчик. Лівою рукою він притискав до грудей здоровезний пакунок, з іншого боку в той самий пакунок мертвою хваткою вчепилася одна із малявок, от буквально висіла на ньому. Решта оточила їх щільним кільцем. Хтось копав викрадача ногами, хтось смикав на себе рукав його куртки, а дебеле, вдягнене у строгий синій жакетик дівча впилося в Артурчикову чуприну і пищало: «Злодій-злодій-злодій-злоооодій!» — на одній ноті, наче сирена швидкої.
Пауза — і до них одразу помчали вчителі, Штоц і Вегнер попереду. Не встигли ще й розборонити, а Ропуха вже напосілася на малькову класну керівницю: куди тільки дивитеся, чому допустили безчинство, — та несподівано бадьорим тоном давала відкоша, мовляв, за своїми краще дивіться, і взагалі, яке ви право маєте мене вичитувати, хто ви, власне, така, вас хіба призначили керувати, ні — то й нічого тут.
Решта школярів трималася від них на безпечній відстані, одні нервово посміювалися та перезиралися, інші, навіть не криючись, знімали все на мобільні.
Чепурун сидів сполотнілий, тримав у руці якось саму собою сколупнуту пластинку фарби. Стефан-Миколай навпаки: почервонів і привстав з-за столу; здається, він і сам не розумів, навіщо: іти розбороняти забіяк, заспокоювати Ропуху чи просто тікати звідси світ за очі.
— Гаразд, — сказала Марта. Вона теж підвелася, обтрусила з джинсів неіснуючий пил. — Не відволікайтеся. Роботи-он море. А я піду; якщо пан Вегнер запитає… чи там Штоц, наприклад, — кажіть, що в туалет.
— А ти куди? — не втямив Чепурун.
— До вашої роздягальні. Проблему розрулювати.
І перш ніж вони заперечили, прихопила свою сумку і справді пішла. Хотіла, ясна річ, щоб заперечили. Навіть сподівалася. Але вони, йолопи, тільки дивилися їй услід, Марта це спиною відчувала.
Завжди так: коли доходить до справи, допомоги від них не дочекаєшся, все доводиться вирішувати самій. Хлопчиська!..
Розділ 12
Піна та попіл
У коридорчику нікого не було, як вона і розраховувала. Марта роззирнулася. Двері до кабінету фізрука зачинені, а до роздягальні — навстіж. Погано: будь-хто, хто йтиме через спортзал до школи, помітить світло, його навіть крізь зачинені двері видно, там знизу шпарини і тому завжди тягне по ногах. А якщо помітять учителі — напевно поткнуться перевіряти: хто і чого це раптом туди зайшов і чи не займається чимось забороненим.
Кілька секунд вона зважувала, чи не закрити двері до спортзалу. Вирішила: нема сенсу. Клямка слабенька, по-перше. По-друге, йти можуть зі школи, а не навпаки, — і тоді Марта буде позбавлена шляхів до втечі.
Поки що завдяки Артурчикові у неї лишалася фора у декілька хвилин, і діяти слід було дуже швидко.
Вона клацнула вимикачами в обох роздягальнях, зачинила двері до жіночої, потім увійшла до чоловічої. Завдання просте: якщо виносити кістки зарано, варто нейтралізувати, хоча б на півгодини. Це означає: беремо, виносимо до жіночої, знешкоджуємо і переховуємо.
Ну і думаємо, Марто, думаємо, як «випадково» підкинути пакунок пану Вегнеру.
Вона прикрила за собою двері й роззирнулася, намагаючись вдихати повітря не надто глибоко.
Звичайно, слід було спитати, куди лицарі сховали пакунок, але не зметикувала, а тепер — не повертатися ж! Та тут і варіантів небагато: будували школу давно, роздягальні проектували, щоб використовувати як бомбосховища. Прямокутний простір без вікон, із величезною трубою витяжки, дерев’яними лавами вздовж стін і гачками-вішалками. Все це пофарбовано в нудотні коричнево-сірі тони, а стеля… ну, колись, напевно, була білою, адже мусила бути, чи не так?
Стіни й лави, втім, трохи урізноманітнювала (не сказати — прикрашала) творчість кількох поколінь. Моментальні нотатки про кохання й ненависть, не підвладні новим шарам фарби та й самому часові. Марта повісила сумку на найближчий гачок і витягла маркер.