Здійняла руки і пішла витанцьовувати, виписувати петлі, зигзаги, згинаючись всім тілом, приклацуючи пальцями у такт. Іноді вигукуючи склад чи два, іноді — півшепотом наспівуючи: «Нам з тобою бігти між соняшникових полів!..»
На щупальця не дивилася. І під ноги не дивилася — але жодного разу не вдарилась об кут лавочки чи стіну. Тому що не було стін, лавочок, зрештою, навіть щупалець. Перед нею, над нею, висів згусток хаосу та ненависті — і Марта обплітала його, закутувала у щільні, строкаті шари приємних спогадів, теплих відчуттів, світлих сподівань.
Це була кропітка й дрібна робота, гірше за вишивання. Просто Марта вміла її виконувати, так вже склалося. Вміла і виконувала, от і все.
Коли вона закінчила — зупинилася посеред порожньої темної кімнати і дозволила собі відпочити на хвильку, завмерши із заплющеними очима. Потім сіла, обрусила ступні й вдягла шкарпетки, затим взулася. Витягла із труби клятий пакунок, висмикнула з пакета і переклала в інший, для того і принесений, зі щільною змійкою зверху.
Лише тоді почула, що в коридорі ляснули двері. Пролунали чиїсь кроки, чоловічий голос запитав:
— То навіщо ви мене викликали?
— Для того ж, для чого вас взагалі посадили на вході, — сказав Штоц. — у вас із собою є курячий бог?
— Що?..
— Камінець із отвором у центрі, — терпляче, немов тупенькому учневі пояснив Штоц. — Можна, звичайно, зателефонувати до відділка і викликати когось із собакою, але це принаймні півгодини, я знаю, як там у вас все робиться. «Немає безпосередньої загрози і зафіксованих фактів» — і почнеться тяганина.
Незнайомець — очевидно, єгер — зітхнув:
— Слухайте, пане вчителю. Це дуже похвально — ваше бажання допомогти слідству, турбота про учнів. Я розумію. Але повірте: що би ви там не побачили, ймовірніше за все це вам ввижалося. Я ж не перший рік працюю, були випадки. Якийсь жартівник, дати б йому добрячого прочухана, кинув жменьку у воду, вирішив перевірити, як спрацює. Ну, одні жаб соломинкою надувають, інші кидають собакам м’ясо із уламками скла, а цей сипонув у акваріум порошку із драконових кісток. Та що ви скривилися, звичайна справа, вони ж навіть не розуміють, що коять.
— «Вони ж діти», — пробурмотів Штоц.
— Авжеж, десь так. Ми на сигнал зобов’язані відреагувати? — от, відреагували. Але обшукали, самі знаєте, знизу й догори: немає ніяких кісток. Ні-чо-гі-сінь-ко! А мене сюди посадили… тільки між нами, гаразд? Це наче як позапланова відпустка, кидаємо жереб. Уставом передбачено: у випадку отримання сигналу чергувати тиждень. Завтра відкланяюся, напишу звіт і знову до лав. Звичайна справа. І таких от сигналів, як від вас, ми по три-чотири на тиждень маємо. Всі зараз на нервах, ясно ж. Ви, перепрошую, через що, власне, переполохались?
Штоц помовчав, хруснув пальцями. Марта стояла ні жива ні мертва; намагалася не дихати. Мочки вух поколювало, дуже хотілося їх потерти, але вона стримувалася.
— Та, мабуть, через ніщо. Таке. Всі на нервах, маєте рацію. Вибачте, що потурбував. Якось уже самі розберемось.
— Ви тільки не ображайтеся, гаразд? Я ж розумію…
— Та ну, про що мова!
Клацнули двері, вони пішли. Марта порахувала до десяти, затим навпомацки дотягнулася до сумки, з іншої руки не випускала пакунок. Зважила: краще йти не до школи, а назад до спортзалу, а далі… ну, за ситуацією. Зараз головне — не зволікати й не тупити.
Вона прочинила двері і, досі трохи шкутильгаючи, вискочила у коридорчик.
— Баумгертнер?
Штоц стояв спиною до неї, тихо погойдувався з п’ятки на носок — розмірковував. Тепер озирнувся, швидше здивований, ніж розсерджений.
— Скажи-но, прошу, що ти робила у чоловічій роздягальні?
— Я? — уточнила Марта. — У чоловічій?
Це був дешевий прийомчик, зі Штоцем він не спрацьовував навіть у язикатих Клауса й Чепуруна. Просто Марта розгубилася. Так все добре складалося, вона спромоглася знайти кляті кістки, спромоглася здолати їх, зачарувала — і от…
Та це просто нечесно!
Що їй тепер, здаватися Штоцу? Зізнаватися у всьому? Віддавати кістки? Мармиза у того єгеря буде, звичайно, кумедна — але, дякую дуже, Марта якось переживе без задоволення нею милуватися.
— Ясна річ, ти. І, ясна річ, у чоловічій. Прошу, не принижуй нас обох безглуздими запитаннями.
— Але я не була у чоловічій роздягальні, пане Штоц.
Він склав руки на грудях і здійняв брову. Дивився із цікавістю, наче на химерного жучка, витівку природи.
— І де ж саме ти в такому випадку була?
— У жіночій, звичайно.