— Авжеж, — відповіла Марта. Намагалася, щоб голос звучав спокійно, майже нейтрально, але… тільки майже.
Він поклав руку їй на плече, трохи стиснув. І от — уже йшов, на ходу віддаючи накази.
Марта стежила за ним мить, може, дві, не довше — а потім взялась до діла. Лицарі були зайняті рятуванням спортінвентаря, але будь-якої миті могли звільнитися. І взагалі з їхнього боку це свинство: адже знають, що Марта ризикує у роздягальні, — а де турбота і побоювання, де тривога на обличчях? Наче нічого й не сталося, тягають собі мати й перекладини, чурбаки бездушні!
Нехай радіють, що сьогодні Марта у гуморі. А їхня байдужість їй навіть на руку, еге ж!
Без жодного поспіху й паніки вона підійшла туди, де лежала зібрана їхнім класом макулатура. Присіла, вибрала відповідний пакунок і засунула до пакету, в якому раніше були кістки.
Вантажівка прибула хвилин за сім. На той час пожежу загасили, Томашу вручили швабру, вперед, мовляв, прибирай за собою; Артурчика пробачили за кмітливість та самовідданість під час рятування шкільного майна; відомості зібрали, старі книжки й підручники відсортували, решту макулатури почали переносити й закидати у кузов.
— Ти там як? — поцікавився, підійшовши, Чепурун. Був він з голови до п’ят у піні й попелі, видовище нічогеньке. — Вдалося?
Марта мовчки показала йому пакунок.
— Молодчина! — сказав Стефан-Миколай. — То що, понесли?
В принципі, можна було віддати їм, хай би тягли разом із рештою пакунків. Але Марта не наважилася. Досить із неї на сьогодні обломів і помилок, нічого, якось дошкутильгає. Нога трохи боліла, але менше, рука ж узагалі була наче новенька. Не через те, звичайно, що плече стиснув пан Вегнер, але… Марта хотіла думати, що трошечки і завдяки йому.
Розділ 13
Дорогі подарунки
— Тільки не думай, що я нічого не помітила, — сказала Ніка. — Я просто намагаюся не поспішати із висновками.
Ну привіт, подумки зітхнула Марта. А наче ж нічого не віщувало.
Чесно кажучи, якраз ні про що таке вона сьогодні взагалі не думала. По-перше, тому що ну мало як воно буває — так, поговорили із паном Вегнером, так, передала йому якийсь пакунок — і що? По-друге, вона мала достатньо клопоту і без того, і тому (потретє)… еге ж, просто забула.
Тільки перед самою вечіркою, коли до гаража прийшли Чепурун зі Стефом, Марті наче хтось на вухо прошепотів: а що із Нікою? Якось вона аж занадто тихо поводилась на уроках. Не розповідала про нові віршики, не розпитувала про подарунки, жодного разу не згадала про Вегнера. Може, підозрює… себто — понавигадувала собі бозна-що і тепер так вишукано дає зрозуміти, що образилася? Цілком в її стилі, між іншим.
Це вже зараз Марта трошки заспокоїлась і розслабилась, хоча спершу була як на голках. Все-таки півтори години у вузькому колі родичів — сумнівне задоволення, навіть якщо у тебе ДН. Особливо якщо у тебе ДН. Подарунки — це, звичайно, чудова штука; але коли тебе обговорюють у твоїй же присутності!.. І не підеш, не ляснеш дверима: день народження, сиди-терпи.
З’їхалися, щоправда, не всі, і це трішечки рятувало. Елізині батьки привітали по скайпу, Марта подякувала із гумовою усмішечкою на вустах, та і — сенсу прикидатися, знаємо-знаємо, що ви ані мене, ані батька терпіти не можете; дякую, навзаєм.
А бабуся Дорота зателефонувала на мобільний, хоча це коштувало їй купу грошей: роумінг, та й пенсія ж крихітна. Розпитувала Марту про навчання, про хлопчиків, запитала, як там мамина могилка. Марта брехала, що все гаразд, і хлопчик у неї є, і до мами ходила от нещодавно. Запрошувала до Ортинська, бабуся, помовчавши, обіцяла подумати. Не приїде, звичайно; після смерті мами вона жодного разу на навідалася, а тепер — коли візу отримати значно складніше, навіть родичам… Шкода, взагалі-то: якраз бабусю Марта любила, хоча характер у неї не мед.
Дядько Патрик із тіткою Мадлен привезли із собою близнюків Штефана і Теобальда. Близнюки були на кілька років молодші за Марту, пихаті, задиркуваті, весь час перезиралися, підсміювалися і всюди пхали свого носа. Слухати, як її обговорюють при цих двох недолітках, було найобразливіше, але Марта трималася. І була винагороджена появою Гіппеля, а після й Нікодема де Фіссера. Обидва вручили їй розкішні букети, Гіппель додав до свого конверт із парою серйозних купюр, а дядечко Нікодем — крихітне люстерко-брелок у вигляді книжечки. Люстерко, ясна річ, мало свою історію, але де Фіссер пообіцяв розповісти її іншим разом: такі історії слід знати лише власниці люстерка, пані та панове, прошу поставитися із розумінням.